Багато людей навколо, що носять окуляри. Їх помічають хіба випадково. Мимовільно.
Річ звична. Нічого особливого.
Якщо сам не змушений носити це обтяжливе приладдя.
Коли ж сам одягаєш на очі «милиці» життя змінюється. Навіть якщо не погоджуєшся з цим і легко звикаєш до свого «нового друга».
Звісно. Тепер окуляри справді можуть стати єдиним «другом».
Особливо, якщо все починається з дитинства.
Тепер якщо й не кпини, то відчуження класу тобі гарантовано.
І навіть тих, з ким раніше були якісь стосунки.
Чому? Так природно.
Та й дитинство забувається.
Не забувається інше.
Те відчуття, яке виникає, коли їх знімаєш.
Тоді зрозуміло все.
Відчуття беззахисності і безпорадності лякає.
Кожного разу.
Як вперше.
Просто не встигаєш звикнути.
У кутиках очей поселяються маленькі зморшки.
Такі, наче, добрі та розуміючі. Насправді як тавро. Навіть коли наважишся змінити окуляри на лінзи.
А тоді надійде час і окуляри розіб’ються.
Випадково.
Або й ні.
І тоді…
Може змінитися весь світ. Уява виручить і поведе. Нові обриси давно знайомого подарують відчуття нереальності.
Можна стати письменником.
Або…
На цьому все й закінчиться.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578443
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.05.2015
автор: Траяна