СПОВІДЬ

Чомусь  так  важко  на  душі,
Неначе  небо  впало.  
Відкрила  очі  у  тиші,  
Але  зовсім  не  вдало.

Відкрила  очі  я  тоді,  
Коли  слова  мовчали.  
Відкрила  очі  у  тиші,  
Але  зовсім  не  вдало.  

Невдало  гасло  все  навкруг,
І  небо,  зорі,  сонце…
Немов  ламаючий  недуг,
Заходить  у  віконце.

Заходить  у  вікно  твоє  -  
І  забирає  душу.    
Кричущим  шепотом  твоїм  
Повторює:    «Я  мушу!»

І  ці  слова  через  роки  -  
Повторюєш  ти  в’яло.  
Немов  залізнії  гаки,    
Все  тіло  розіп’яли.      

Навчання  мушу  закінчити  
І  бажано  з  відзнакою.  
І  до  роботи  приступити
З  державною  ознакою.    

Коханою  я  мушу  стати  -  
Усім  вітрам  на  заздрість.  
І  відсіч  усім  маю  дати,  
Не  дозволяти  жалість.      

Дружиною  я  мушу  стати,    
Такою,  як  у  книжках.  
І  любляча  і  гарна  мати,    
Що  шиє,  в’яже  нишком.    

Я  мушу  доньку  народити,    
Навчить  життю  і  ласки.  
Смачний  обід  навчить  варити,  
Навчить  приймать  поразки.    

Я  мушу  сину  пояснити,  
Що  жити  геть  не  легко.    
Не  легко  з  совістю  дружити,  
Буває  це  нестерпно.  

Навчити  їх  бути  людьми,  
Приймати  рішення  дорослі,  
Свою  щоб  гідність  берегли  -  
Бо  юність  вже  на  носі.

Тепло  родини  зберегти  
І  вогнище  сімейне.  
І  таємниці  навіки,    
Довірені  відчайні  

І  так  пройде    десяток  літ,
Ти  мусиш,  мусиш,  мусиш.  
І  чуєш  ріжучий    отвіт:  
«Нічого  вже  не  мусиш!»

Не  мусиш  ти  уже  любити.
А  чи  було  кохання?
І  як  з  усім  подальше  жити?
Виникнуть  питання.  

Тому,  що  зараз  він  живе  
Не  своїм  коханням.    
Присутність  діток  береже,  
З  ночі  і  до  рання.  

Чи  маєш  право  ти  тепер
На  іншого  дивитись?
Немов  живцем  всю  шкіру  здер…
Якби  не  помилитись!  

Чи  маєш  право  покохати,
Безмежно  і  бездонно?    
Ти  хочеш  в  себе  запитати  
Тихо  і  монотонно.  

Але  слова,  як  і  думки,  
Неначе  вмерли  миттю,
Неначе  вмерли  навкруги
Всі  птахи,  трави,  квіти…

І  ти  сидиш  сама  в  тиші,  
А  очі  тихо  плачуть.  
Самотність  є  в  твоїй  душі,  
Але  її  не  бачать…  

Не  бачать  рідні  і  близькі,  
Її  не  бачать  діти.
Ти  гониш  думи  боязкі,
Немов  зриваєш  квіти.  

Зриваєш  квіти  у  душі,  
Своїй  душі  ранимій,    
Тому  ридаєш  у  тиші,  
Понурюючись  в  іній.  

Береться  коркою  душа
Холодного  цинізму.    
Не  залишаючи  тобі,    
Ні  краплі  оптимізму.

Чомусь  так  важко  на  душі,
Неначе  небо  впало.  
Відкрила  очі  у  тиші,  
Але  зовсім  не  вдало…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577849
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.04.2015
автор: Франко Наталія