Шум провінційно-спекотного міста
скидається більше на шепіт буденності.
Місто – маленький товстий бургомістр,
що, певно, ніколи й не жив по Бодену.
Спека – неспішний шеф-кухар – готує
з роззяв, обивателів смажені стейки.
Зваливши на плечі проблем ваготу,
весь проспект наводнився дрібними ацтеками.
Шепіт порушує рев мотороллерів.
Клумби-красуні вдягли квітко-скатерті.
Небо – розсіяний метеоролог –
за хмари забув
і за висохлі катриджі.
Квітень. Гаряча весна-аномалія
вигнала з тіні бетонних до́льменів
сірих сновид і зробила нормальними:
взяла́ й переплавила в печах
до́менних!
Люди під сонцем –
злитки застиглого золота!
Люди під сонцем
щастя щелеп нарощують.
Люди повітря ковтають, – прозрілі мавзоли, – та
зморшки щурячі занурюють в сонячні розчини.
Вир віртуальних вертепів розпався.
Відлига.
Біг з буцигарень будинків у вільне турне.
Линуть в утробу природи, подалі від лиха,
діти, згадавши про матір.
Завмер інтернет...
В позі «калачиком»
тихо скрутився й поринув
в сни. Доки ніч не ковтне млявий Теночтітлан...
Пащами шамкають, змучені спрагою, ринви.
Дах наіжачився –
більше антенам тепла!
Свище вітрище.
Кватирки лупцюють у вікна.
Хоч і далеко розбійнику до солов'я...
Спека рубильником вимкнена.
Злива увімкнена.
А значить –
солдатики міст
знов тверді й олов'я-
ні...
© Кучеренко Олександр.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576454
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.04.2015
автор: Олександр Обрій