І що за дурна звичка? Звичка якої я не могла ніяк позбутися - закохуватися в людей які тобою не цікавляться. Звичка зазнавати нових ножових поранень в саме серце, кожен раз коли він сміявся до когось іншого, або торкався когось іншого. Та що там, мені ніколи не дізнатися яка на дотик його шкіра, як він спить, і бурмоче щось спросоння, я ніколи не дізнаюся як він сумує, як радіє, як сердиться коли черговий раз губить ключі. Мені не дано дізнатися які на смак його губи, м'які і ніжні, а днями посіпані від вітру. Коли він насуплює брова, все навколо завмирає, і мій маленький всесвіт починає своє довге,пекельне падіння, а коли усміхається то починають цвісти червоні троянди у моєму зимньому саду. Його усмішка так збуджує сонце, що воно починає світити з пекельною силою.Інколи мені здається, що сонечко готове спалити всіх людей, для того щоб він нікому неналежав, або якщо належав то тільки йому, величному сонцю. Я так хочу дізнатися про всі його мрії, про всі думки, бажання. Та що я говорю? Я хочу бачити як він лягає спати, як прокидається, як п'є ранкову каву, як чистить зуби, як одягається і кудись поспішає, я хочу знати хто його батьки, я навіть про його дідусів і бубусь хочу знати все, все до останньої краплі. Кожного разу коли я бачу його ніжні очі, його кумедну ходу - мій світ обвалюється, замок мрій кудись пропадає,а мури і башні цього замку давлять мене з середини так, що хочеться померти. Але ж якщо помреш, то більше його не побачиш. Доводиться знову і знову відбудовувати той світ, реставрувати замок мрій, доводиться жити, щоб побачивши його, в сотий раз померти.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=576185
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.04.2015
автор: аскетик