Він різьбить сопілки із очерету й сухих дерев,
Лагодить риболовецькі човни,
Ловить рибу, велику рибу, проте
Щораз відпускає її за течією води.
Слухає, як на дні б’ються соми, наче вологі серця,
Б’ються кити, закручуючи свій вус,
Смерть говорить із ним лише лице до лиця,
Він говорить зі смертю не відкриваючи вуст.
Німі рибаки, вікна яких супроти морських побереж,
У їхніх жінок заціловані очі, солодка шкіра плечей,
Вони знають чого варта тиша, коли у ній двоє людей,
І кожен із них думає лише про одне і те ж.
Від того, що в тиші обмаль звуків – більше вологи і рук,
Більше намучених тіл, більше накусаних губ,
Навіть ніч, яка покриває їх, відводить свій погляд убік,
Тиша – насправді найбільш сокровенне між жінкою
І чоловіком.
Те, чого не видно в його очах, не варто ні слів ні імен,
Його єдині маршрути уздовж твоїх пульсуючих венул,
Ніжність, з якою ти схочеш мовчати,
Тіло, яке ти захочеш любити,
Коли стільки могла би сказати,
Що волієш не говорити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574185
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.04.2015
автор: Мирослав Гончарук_Хомин