Іздалека поглянути: село
На сонці гріється, а як поближче…
Змостила пустка тут собі кубло,
Так схоже на забуте кладовище.
Хоча в рядах тісняться не гробки
З хрестами й без, а домовини-хати,
Які прошили наглухо гвіздки,
Але які не встигли поховати.
І владарює всюди тлінний дух,
Бо сушаться з тепла людського мощі.
І варта на незмінному посту
Завмерла – з лободи та нехворощі.
Ніхто на кладовищі цім давно
Не прибирає під Великдень навіть.
Лиш пустка поминальне п’ю вино,
Підморгуючи бовдурам лукаво.
А люди – порошинки у світах
Вже тільки в снах навідуються часто,
Щоб з тугою гіркою на вустах
До днів колишніх солодко припасти.
Тоді для кого ж яблуні цвітуть
У мертвій тиші, бо бджоли не чути?
Весна для кого вибухає тут
Зеленим, обнадійливим салютом?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572433
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.04.2015
автор: Ніна Багата