***
Стукіт у двері кольору бронзи. Тихо. Ніхто не кричить. Все так звичайно, все так серйозно, от би проснутись на мить...
Щоб не побачити більше ці дошки, вибити в друзки старий світлий стіл, щоб не носити більше картузи і не літати у двір. Щоб не казати сусідам “Привітик” і не купляти за десять “Кіндер-сюрприз”, щоб не гризти дешеві цукерки і не ламати новенький карниз. Щоб не проклясти всі помірні незгоди і не засміятись до дна. Щоб знову придумати ці напрочуд жахливі рейтингові коди і щоденно намагатись почати з нового листа. Сісти за комп'ютер, нажати Делетед і позбутись філософських думок. Злитись із масою, стати справжнім дегенератом, прийти додому з тату на маківці, щоб у матері був справжній шок...
Дитинство було сном прекрасним, а реальність доросла надзвичайно складна. Це типу як зрівняти літо і пізню осінь, не піддається таким порівнянням вона...
***
Бузковий цвіт у букеті, дивна ваза із глини, гелева ручка в формі пера. Хтось невідомий поправляє волосся кольору воронового крила. На столі портмоне, сигарети, квиток. Все робить швидко, неначе його б'є електрошок.
Квапливо збирає документи докупи. П'є мартіні, п'є текілу від крадіжок сердець умиває руки. Очі пробігають по аркушу бігло, як же ж міліція його не настигла? Невже такий спритний, невже такий смілий? А може це доля його пощадила? Нагородила талантом, нагородила грошима.. Напевне вже перевищилась міра допустима, тому й хапає його щось за душу й помаленьку, потихеньку душить. “Куди так стрімко біжиш?” - його я питаю. А церковна свічка в холодних руках потихеньку згасає... Ще пару кроків. Молитва. Ікона. Дарма порушена мамина пересторога, мамина заборона. Обіцяв же ж дзеркала не бити, обіцяв же ж ніколи нікого не любити, а тут небо... І вона. Ніч темна. А зірка полярна надзвичайно ясна.
©Діа К.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571454
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.04.2015
автор: Діана Лакрімова