Втомився воїн кам’яний стояти.
Не чує занімілого плеча
Від ременя важкого автомата.
І в погляді густішає печаль.
Колись для матерів осиротілих
Він сином був. І не одна сльоза
На квітах поминальних закипіла
Тут, біля нього, але час вказав
Страждальницям дорогу зовсім іншу,
Звідкіль не подивитись, ні гукнуть…
А сестри і брати приходять рідше…
Пішов би сам, та ноги не несуть…
В селі йому, здається вже не раді.
Родинність згасла на якійсь межі…
Тепер він для найменших ніби прадід,
Але незрозумілий і чужий…
Од ветхості сповзає шинелина,
І чоботи давно вже не нові.
Проте на них не кожен очі спинить,
Бо, мабуть, не багатші і живі,
Ті, що лишились, - горсточка солдатів…
На чомусь таки держиться їх дух…
Вислухує ці думи винувато
Торішній насторожений лопух.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571072
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.04.2015
автор: Ніна Багата