[i]До сина. В госпіталь
Спасибі, Боже.
Живий. Побачимось.
Господь поможе...
Молилась, плакала
і все благала
Вернись, синочку, живим.
Не спала,
Придумала, вмиваючись
сльозами
Не відпущу. Так тільки
серце мами
Любити й відчувати
може сина.
Синочку любий,
ти ж моя дитино.
Здається розум
не в ладу з думками
Не відпущу!
Кричало серце мами...
Поранений але живий.
Побачу...
Мама героя,
Навіть не заплачу
Коли побачимось.
Дай сили, Боже.
Ось і палата
і ледь - ледь не схожий.
Війна. Так болісно
і без жалю
Лишила слід свій. Раптом -
Я люблю,
Тебе, матусю!
Ти чомусь маленька?
І зовсім стала
голова сивенька?
Та я б тебе
на руки взяв й поніс.
Не треба, рідна,
ні не треба сліз.
Це лиш осколки,
мамочко, пробач
За всі страждання.
Прошу ти не плач.
Я вижив, мамо,
рани заживуть.
Тут лікарі вже
вмерти не дадуть.
А там, матусю,
друзі полягли.
Такі ж як я,
ще молоді були...
І сльози блиснули
в очах у сина...
Молилась подумки.
Моя дитино.
За що? Синочку,
найдорожчий мій,
Цей рідний світ
віднісся, як чужий?
Ти ж подорослішав
на років двадцять, сину.
І за яку таку
тяжку провину?...
Все добре. Син живий.
Я його бачу.
Чому ж так серце
материнське плаче?
І каменем печаль лягла на душу?
Я буду сильною, для сина.
Просто мушу.[i][/i][/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569746
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.03.2015
автор: Nino27