В історії – кров і у серці – кров,
І ллється вона і ллється,
Бо ворога ворог лютий зборов,
І Смерті так солодко п’ється.
Гаряча, густа, солодка на смак
(З черепа добре смакує),
Потім, як черви обточать кістяк,
Кістлява вже не почаркує.
Кажуть: «Жорстоко», кажуть: «Ну, дав!
Треба би менше крові».
Та тільки жорстоко й Тарас співав,
Тому ми такі здорові!
Тому ми такі, як є, - Різники,
Бо добре ввібрали науку,
Не стрима ніхто із ножем руки,
Що в серце іде на злуку.
Рветься тонка павутинка-грань,
Що між двома світами.
Каже Тарас: - «Убий, а не рань,
Словом, якщо не руками,
Гидоту ту, що кіптявить синь,
Синь українського неба!
Батька цурається рідний син.
Гонти сьогодні треба»!
Слово, постань! Захисти красу!
Слово, убий красою!
Я тебе так, ніби меч, несу,
Несу своєю горою.
Глянь, Тарасе на сірий світ.
Боже! Це ми, нащадки!
І це через стільки кривавих літ!
Чи варті ми доброї згадки?
Тарасе, це нам ти колись писав:
«…свого не цурайтесь…», та сталось,
Що саме оцей рядочок пропав,
Як в школі воно читалось…
І хочеться крові! Море чи й два!
Та тільки… якби це навчило…
Якби розбудили якісь слова…
Чому вони втратили силу?...
Тому, що мало у нас Різників
І Гонти пішли в минуле,
І вже не сприймається сила слів,
І просто… рядочок забули…
27.02 99 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565933
Рубрика: Присвячення
дата надходження 11.03.2015
автор: Ераст Іваніцький