Чий це обрис вимальовується чорною тінню на срібному пагорбі у сяйві місяця? Вовк? Вовчиця.
От уже декілька днів Мисливець помічав поряд її присутність.
Він давно звик жити одинаком у лісовій хатині, та здобувати їжу полюванням. Та зимою дичину здобути складніше.
Було.
Якби не мисливське чуття, не помітив би, що хтось пильно спостерігає за походами і полюванням. Та тепер навіть трохи непокоївся, коли Її не було поряд.
Красивий, сильний звір, наче, був втіленням його самого і вів власну боротьбу за життя.
Вони брали в лісу тільки те, що стало б поживою і дало б змогу існувати далі.
Але, відколи з’явилася Вовчиця, полювання у Мисливця стали більш вдалими.
Збіг? Випадковість?
Навряд чи його хвилювало це.
Теплий хутряний одяг. Стара рушниця за плечем і зимовий ліс. От і все, що потрібно.
А тепер ще й Вона.
Сіре хутро між дерев як тотем, добрий знак.
Тепліше.
Наступного дня полювання було не вдалим. Дичина поховалася у свої нірки. Не було видно ї знайомої Вовчиці. Куди Вона поділася?
В невеселих роздумах Мисливець брів у свою хатину майже без здобичі і знав, що залишиться голодним.
Гей, дивись куди йдеш!
Привів до тями гнівний вигук.
Хто тут може бути? Місцина глуха.
Перед очима постав хтось у такому ж мисливському спорядженні як і сам.
Ще один мисливець? А голос жіночий.
Ти хто? І що тут робиш? – запитав заскочений.
Я Мисливиця. Полюю тут.
Чому ж раніше не помічав тебе?
А ти що весь ліс обходив? Всі хащі і закутки? – зачепила Мисливиця.
На не зважай, раніше я в іншому лісі була. – поспішила перевести від себе увагу.
Мисливець придивився пильніше до незнайомки і помітив іскорки у глибоких темних очах.
Тобі не самотньо у лісі. Давай полювати разом. – Запропонував несподівано для себе.
Давай. Будемо зустрічатися на цьому місці. – Легко погодилася Мисливиця.
Відтоді Вовчиця не з’являлася на очі. Мисливець встиг забути про неї.
Доки на одному з полювань Мисливиця раптом не гукнула:
Вовк! Вовк там! Поспіши, бо у мене немає патронів!
Стріляй же!
Не встиг Мисливець отямитися, як рука сама підняла рушницю і пролунав постріл.
За деревом на ніг впало щось важке.
Влучив. - Зауважила Мисливиця.
Мисливець помчав туди.
Вовчиця!
На снігу, багряному від крові лежала його Вовчиця.
«Навіщо мені цей «трофей»» подумав з гіркотою. Та нічого не вдієш.
Раптом Мисливиця засяяла сліпучим світлом і промовила громовим голосом:
Я Дух лісу. А ти насмілився полохати моїх звірів, руйнувати його спокій і тишу. Та Вовчиця вподобала тебе і допомагала. І була покарана.
Тепер твоя черга!
Так ліс знову став порожнім і тихим ніщо не порушувало його довгого зимового сну. Нікому було милуватися блиском сніжинок, що простелилися килимом на землі ніхто б і не наважився.
Тільки коли на небо виходив місяць уповні, і кидав срібний відбиток на широку галявину, з-за пагорба було чути моторошне виття. Наче хтось плаче.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565315
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.03.2015
автор: Траяна