Перший день Землі
розпочався, мов крик, – спонтанно.
Порождення тверді вершилось творцями в агонії.
Бог помирав задля вічного.
Життя ж – струмувало фонтанами:
ефір, вода, земля, повітря й вогонь.
Судоми і спазми Бога
розпускалися квітами, дихали.
Біль – був найбільшим щастям.
Радість була неприкритою.
З нічого являлося все –
сильним, красивим і диким.
Мов сліпий із кульгавим –
Пуруша єднався з Пракрі́ті.
Світ проростав метастазами з убитого тіла Імі́ра:
Череп став небом, кров - морем, кістки – горами.
Плоть стала грунтом, час – основною мірою,
як тільки вогонь і вода з’єдналися в горні.
Предок Пань-гу виник з бесформного хаосу.
Змахом сокири відкраявши Інь від Яні,
Небо і землю розвів. Як вмирав – задихався,
Тіло прабатька густо вкрилось водя́нками.
Голос його став громом, а дихання – вітром.
Ліве око його стало сонцем, а праве – місяцем.
Руки й ноги відтоді – чотири сторони світу.
Кров стала ріками. Тіло ж – людьми міситься.
Перший день Землі
прозвучав, наче крик немовляти, –
перший крик, що здавен наслідувався епіго́нами.
Бог помирав задля вічного.
В Бога ж з’явились нагля́дачі
В Бога з’явилася зброя, зірки і погони.
Вбивцям від божого імені знов невтямки:
Будуть нові́ світанки
після тих, що безславно сконали.
Смерть має завжди логічну розв’язку – життя! І...
Чим довша агонія –
тим дорожче воно й досконаліше.
© Кучеренко Олександр
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550420
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.01.2015
автор: Олександр Обрій