життя по-смерті

Яка  ж  та  темінь?  Що  там  за  землею?  
Чи  світло  там,  куди  ми  всі  біжімо?  
Щоб  врешті  пурпурово-зимну  ниву  
 Обжати  збалахоненою  Нею.  

Вона  (смерть)  дуже  необачна  
 Нам  подає  до  безлічі  уникнень  
 Від  того,  щоби  ми  навіки  зникли,  
Підтверджуючи  тезу:  “Все  –  на  краще”.  

Щоб  по-смерті  нас  згадували  з  сумом,  
Нам  доля  надає  з  десяток  шансів  
 Відчути,  то  ярмо  сірих  вигнанців,  
То  вічних  блазнів,  не  скорених  глумом.  

А  ще,  чудова  доля  посилає,  
Ізвідки  не  доїдеш  аж  до  смерті.  
Ні  факсом,  ні  є-мейлом,  ні  в  конверті.  
Туди  пошле,  чого  ніде  немає.  

І  ніде,  ні  в  кого  шляху  спитати,  
Як  те  пройти,  щоб  і  дійти  і  жити.  
Щоб  не  обходити,  і  в  той  час  –  не  вступити.  
Щоб  вибрати  одну  і  не  вертати…  

Коли  вмирають  пожиті  діди  
 І  ще  не  пожиті  батьки  вмирають,  
То  небеса  навіщось  нас  карають  
 За  непростимі,  в  більшості  не  нашії  гріхи.      

   

                 Ю.П.  2004р.

https://youtu.be/PRwXa_QALF4

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549460
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.01.2015
автор: Посух