Аквареллю жовтою сукню заллято
І твій художник нищить портрет
Він Музу проклинає затято
І в котрий раз жалкує, що він не поет
Що кам’яними словами не може
На прощання кинути вслід
Він на холодне лягатиме ложе
На стелі споглядаючи лід
Ти в нім відкрила потаємну комірчину
Де ховався його демон самоти
Придумавши банальну і дурну причину
Щоб з його світу ілюзійного втекти
Ти не розуміла, що він в своїх картинах
Тобі себе навічно дарував
А ти купалась у чужих жоржинах
І сміялась: « Ну що цей дурень знов намалював»
А він ім’я твоє, немов молитву шепотів
Ти була для нього, як Мадонна
Він подолав до тебе тисячу мостів
А ти все знущалась невгамовна
Він листи тобі писав щоденно
Ти їх не читала, кидала в смітник
Він не знав, що все даремно
Що ти окремий з брехні і бруду материк
А потім ти з ним гралась
Як кішка грає з мишеням
З часом в грі розчарувалась
А він пам’ятав усе по дням
І ось добіг спектакль до кінця
Ти закрила задоволено кулісу
Він не піде з тобою до вінця
Бо він любив тебе, а не актрису
© Леся Приліпко, 24.12.2014 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548756
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.01.2015
автор: Леся Приліпко-Руснак