Піду я вже. Не треба. Відпусти.
В волоссі квіти вже давно прив’яли…
Давно твої відлюднені порти
Моїх човнів у гавань не приймають.
Піду собі. Наковзалась, повір,
слизькими східцями угору. В горе.
Ми врятувались, як здалось тоді,
насправді - шкереберть летіли. Поруч,
рвучи на клапті одежини душ,
ламаючи із хрустом ребра й погляд.
Пусти ж мене… На тебе аж молюсь,
а ти… Пусти… Мені нема вже долі
з тобою поряд , я зникаю з карт,
в повітрі розчиняюсь, мов парфуми
із ароматом вишуканих зрад
із нотами незгірклого ще суму.
Я хочу втечі. Навіть уві сні,
де вирване з грудей ховаю серце
поміж хустин і донебесних стін…
Шкода, що пам’ять ластиком не стерти.
Бо я піду. І снігом завірюх
змете в минуле невловимий слід
без зайвих слів, що ріжуть серце й слух
і догори перевертають світ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545085
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.12.2014
автор: Meggi