«Царьки» наші забули, що не вічні,
І що за ними не прийде потоп.
А що повернуться ще цінності одвічні,
І хто був всим – той буде вже ніхто.
Що зійде правда, як ранкове сонце,
І що закони будуть для усіх.
А доброта, як промінь у віконце,
Загляне всюди, і полине сміх.
І що любов ще буде поміж нами,
Розправить крила втомлена земля,
Зародить хлібом, зацвіте садами,
І буде мати в щасті і маля.
І мова рідна буде ще в пошані,
І вчитимем історію свою,
І пропадуть ці неуки погані,
Які зганьбили отчину мою.
Розсиплються, як тлін, химерні замки,
Що зводять їх нащадки яничар.
Я щиро вірю, бо зустріла зранку
Простого хлопця й молоде дівча.
Він вдягнений у вишиту сорочку.
– Данина моді це? – спитала я.
– Я – українець, – відповів, – і хочу,
Щоб українською була земля моя.
І враз він став величним і могутнім,
В очах заграли світлі промінці.
Нащадок Кия йшов в своє майбутнє,
Долоню дівчини тримаючи в руці!
Марія Волинська,
м. Бровари, 20 квітня 2011 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540775
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 01.12.2014
автор: Марія Волинська