Лишаючи проведене позаду,
Я йшов під вітром, падав під дощем.
І знав ім’я – цю бісову розраду,
Холодний напис в Бога над плечем.
Зректись не можна лиш себе самого –
Ти той, хто є у правді і брехні.
Не знав як йти, щоправда, знали ноги.
Забув куди, то люди провели.
Не тільки бруд з долонь змивати можна,
Там ще хтось долю голкою зашив.
Тепер я снігу білому тотожний,
А на руках – постесувались шви.
Здавалось, землю вибивали п’яти,
Потуга – в тілі, мука – в незнанні.
Громи скресали з неба мені лати,
Та що ж бо з них, як пусто в голові.
Якось в туманах стрілась мені жінка
Волосся сиве, вплетене в косу.
Глибокі очі з весняним відтінком.
Шукала жінка втрачену красу.
Я дав їй плащ, хай гріє замість сина,
Й провів під руку, мов зимову ніч –
В плащеві чорнім з сивими косима
Й палким теплом в сплетінні передпліч.
Її дорога повернула в надвечір’ї,
Стара пішла, подарувавши день,
Втулила в голову загал своїх прислів’їв
І декілька зашарпаних пісень.
В думках моїх загостювались ночі,
А в серці бунтували дні.
Місця перейдені здавалися проточним,
А люди оживали в голові.
Коли втулилась навкруги чорнота,
Моє багаття прихистило двох дітей.
Під блідолицим місяцем дрібнота
Хвалилась мені стосами ідей.
Душа співала з ними колискові…
Світанок. Розчинились в нім
Дві постаті ще зовсім безголові,
А я віддав щоденник їм…
Нехай дописують, тепер це їхня казка.
Я йтиму далі, з іменем чужим,
Що видане мені, немов підказка,
Хоч і існує на правах брехні.
Куди забрів? Навіщо йшов безтями?
Я божеволію, забувши хто я є.
Життя поміряв скелями, морями,
А доля далі нитку волоче.
Ти точно є, хоч це я пам’ятаю…
Існую, щоб у зграї мрій
Здійснити ту, яка межує з раєм –
Десь за спиною упізнати голос твій.
(06-07.03.2013)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535775
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.11.2014
автор: Сорока