Ти мене більш ніколи не знайдеш.
Піду.Назавжди.І не в це століття...
Ти мій роман вже вкотре відкладеш.
А я вберусь...В якесь старе лахміття
І в осінь йду.Повернуся?Та ні.
Я прийду тільки Янголом маленьким.
Ти будеш слухати сумні пісні.
Ти мій..Такий...Такий іще рідненький!..
Мене ти вже ніколи не знайдеш.
Назавжди йду.Від тебе.І від ночі.
А ти мені ще лілеї зірвеш.
Не зможеш лиш ніяк згадати очі!..
Змахнеш малу сльозинку і підеш
Шукати іншу...Ти мене заміниш
Неначе річ!Ой, осінь, ще прядеш
Моє кохання.Ти лиш в нього віриш...
Коли ти доживеш своє життя
З чужим коханням,що таке,як в інших.
Шукатимеш до себе співчуття
В себе самого...Тобі знову гірше?
Не помирай!Лише не помирай!
Що тобі старість!Що?!Мене немає?!
Я й Янголом кохала!Ти це знай!
Я та,що навіть мертвою кохає!
Змахнула осінь сльози.Та не плач!
Старе лахміття з листя одягала...
Що я пішла назавжди...Ти пробач...
Я тебе з неба завжди цілувала...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535424
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.11.2014
автор: Відочка Вансель