Самотня осінь вишиває вітер.
А він не розуміє те шиття.
І кидає листоченьки на квіти,
Що зтліють разом десь до забуття.
Самотня осінь вишиває гілля
Ялинок білих.Тільки щось не те.
Вже наварила із повітря зілля.
Тільки шиття виходить те пусте.
Як натомилась!Поколола пальчик.
Із оченяток слізоньки течуть.
Присів собі тихенько малий зайчик.
Погрівся ще.Бо холод вже несуть
Сніжинки,що в дорозі напівнеба.
Білесенькі,не сплутаються.Ні.
Самотня осінь,вишивати треба
Дуби,черешні.Ой,які сумні!
Залиш ялинку.Бо вона не сміє
Віддати зелень вітру і дощам.
Така красунька зовсім не посміє
Жовтіть з тобою по сумненьким дням.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532662
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2014
автор: Відочка Вансель