А як ти там? Мовчиш, ну, що ж?
я б так, напевне, не зуміла...
Години, дні ідуть впродовж,
а нас мовчанка отруїла...
Цей трунок їсть мої думки,
він роз'їдає моє серце,
хоча, цілком можливо, ти,
не помічаєш зовсім все це...
Я також бавлюся в життя,
вчусь жити далі... Вже без тебе.
Емоції - всі на сміття...
Даремно згадувать не треба...
Болюча, марна пустота,
така страшна, така гнітюча,
гливка, незвична тишина,
і з кожним днем все менш разюча...
А біль - все ж поступово затиха,
змовкає, забувається, стихає,
все рідше я очікую дзвінка,
все рідше згадую...Я відпускаю.
Я відпускаю... Так як хочеш ти!
Дарую повністю тобі свободу,
хоча так сильно я боюся самоти,
і ти це знаєш! Знаєш це, достоту!
Я набирала номер сотні раз,
та кожен відключала несміливо,
неначе пробирав нервовий спазм,
гнітюче знати, що ти просто непотрібна...
Ти - відпрацьований, забутий матеріал,
ти - річ, що загубилась на полиці,
лещата правди здавлюють капкан,
від цього по ночам не часто спиться...
Та що ж, ми йдемо далі - тільки уперед,
шляхи розходяться, і так в житті буває,
я дякую тобі насамперед,
але, раз треба - значить відпускаю.
Я знаю, ти не будеш це читати,
як жалюгідно не звучало б це,
лишається ж - що бУло пам'ятати,
і так, пробач, прости мене за все!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531147
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.10.2014
автор: Sama_po_Sobi