Іде той день старий.Набрав мішками
Старезний смуток,по землі волочить.
Яка ж ото неприязнь поміж нами?
Чому той дощ вже знову ноги мочить?
Сів на пеньок собі перепочити,
Та вклався спати у самому лісі!
Йому б лише до ранку десь пожити,
Та він сховався б навіть лише в стрісі!
На згадку вечір сонце набирає.
Покажу він старому місяченьку,
Що воно теплотою навіть сяє,
Що пестить ніжно вечора рученьку.
Колись давно із днем подомовлялись
У корчмі їсти сало й вино пити.
Повз корчму йшли та не перетинались.
А зустріч оту їм і не здійснити.
Не твоя,не твоя
Фрайирка стояла.
Іс чужого села,
І тебе не знала.
Хваливісся мені,
Шо фрайирок доста
Маєш в чужій селі.
Й шо скочиш із моста.
Пилипе,не скач,
Голову зламаєш!
Спечу я калач.
Пробоваті маєш!
Чого я печу?
Я ся вже навчила!
Кого я люблю-
Тому м наварила!
Вареникі й борщ,
Кремзлик,палачінку...
Падать,падать дощ...
Вун цілує дівку...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530155
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.10.2014
автор: Відочка Вансель