Витанцьовує літо бабине
На легких, ніби пух, хмаринах.
Погойдалось на перекладині,
Поснувало своє павутиння.
Павутинок сріблясті ниточки
Сивиною вплітає в скроні,
Одягає дерева у свиточки
Золотаві й багряно – червоні.
Вітер з осінню кучерявою
Заграє, регоче у листі.
Спокушає її забавою,
КалинОві дарує намиста…
І на тлі цієї містерії
Раптом бачу знайому постать.
Забриніла в напрузі артерія
Й до очей підступили сльози…
То була моя перша вчителька.
Я вагався: невже не пробачить?
Наших душ дитячих цілителька.
Скільки ж років я Вас не бачив?!
У стрімкій, мов експрес, буденності
Ми « на потім» усе відкладаємо.
Виправдовуєм злободенністю,
Що цінуємо, як втрачаємо.
Все «аврал», все нам обмаль часу
На візит, чи дзвінок, чи листівку.
Ми стаємо з людей біомасою
І від того так соромно й гірко.
А вона тільки ніжно гладила
Мою сиву, мов сніг чуприну:
« Лише добре про тебе згадую...
Ну, не плач, заспокойся дитино».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527476
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.10.2014
автор: посполитий