Вип'є до денця
Жінка гірку долю.
Вип'є бідная сповна
Долю-полинову.
Ой ти, доле-доленько,
Доле-полинова,
Чом зі шляху не зійшла,
Завела в неволеньку?
Димом очі затулила,
Що аж сльози ллються,
Залишилась на одинці,
Уста не сміються.
Від коханого лишилась
Одна похоронка.
На руках дві сиротинки
І чужа сторонка.
Чим же доленьку лиху
Вони заслужили?
Мов одірвані з куща,
Дві тонкі стеблини.
Хто ж їх захищати
Далі в житті буде?
Хто в біді своє плече
Підставляти буде?
Стогне бідна, як той вітер.
До кого хилитись?
Залишилася вдовою.
Як тут не журитись?
То курличе, як журавка.
Діток пригортає.
І мов крилами-руками
Від біди ховає.
Витирає донечкам
Слізки-намистинки.
Вони ж ще маленькі,
Немов дві жоржинки.
Та їх, як дві квіточки,
Батько голубив,
Любив до безтями.
Ой, що ж далі буде?
Скільки ж їх на Україні
Плачуть і голосять,
Доленьки щасливої
У Господа просять.
Захисти нас, Боже,
І дітей, і внуків.
Зціли наші рани
І добром окутай.
Пошли розуму побільше
В голови гарячі.
Нехай вже прозріють
Усі ті незрячі.
Нехай діточки сміються
І життю радіють.
Хай скінчиться ця війна.
Нам пошли надію.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522956
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 12.09.2014
автор: Зоя Журавка