Якось котик Рудик вирішив метеликів поганяти. Вийшов на подвір’я, потягнувся, і влігся на зелену травичку, чекати, коли прилетять метелики. Та метеликів чомусь довго не було. Незабаром Рудик розніжившись на сонечку задрімав.
І сниться котикові великий квітковий луг де пурхають з квітки на квітку різнобарвні метелики, а сам Рудик підстрибуючи ловить їх. Ось він побачив великого, яскравого Метелика й кинувся його ловити. Один стрибок, другий, і вже Рудик майже наздогнав Метелика, лишилося тільки простягнути лапку. Аж тут Метелик раптом перетворився на страшенного й величезного Собаку, що роззявивши пащу погнався за котиком.
- Ой рятуйте! – закричав Рудик, і щодуху помчав до свого двору. А зубиська позаду так і клацають. Ось-ось наздожене страховисько нашого котика.
- Стрибай сюди, - почув чийсь голос Рудик. Озирнувся і побачив Метелика, що кликав його до найближчих заростей шипшинового куща. Рудик стрибнув у кущі, навіть не думаючи чи поколеться до гострих шпичок. А кущ сам собою розсунув свої колючі гілки і впустивши Рудика ніби зачинив двері за ним. Грізний Собака залишився десь позаду, а котик зміг перевести дух і оглянутися довкола.
Сидів він на затишній галявині, де було стільки квітів, скільки Рудик не бачив ще у своєму житті. На середині галявини стояв чепурненький будиночок, до якого вела мощена кольоровими камінцями стежинка. Поряд у кріслі-гойлаоці сиділа старенька бабуся в окулярах і плела вовняні шкарпетки. А Метелик, той самий, котрий покликав Рудика, сидів на найкрасивішій троянді, що росла поруч з криничкою.
- Ходи до нас Рудику, - приязно покликала бабуся.
- А звідки ви знаєте мене? – щиро здивувався котик, котрий був спантеличений тим, що розмовляє з людиною, та розуміє мову Метелика.
- Я усіх знаю, - посміхнулася бабуся, - бо я Чарівниця. І ти зараз знаходишся у Чарівній Країні Снів, тому можеш розуміти мову людей, звірів, риб та комах, і вони всі розуміють тебе.
- Якщо Ви Чарівниця, то скажіть, звідки взявся той величезний Собака, що мало мене не з’їв? – знову запитав Рудик.
- О! Це наш місцевий лихий чарівник Химер. Він може в будь кого перетворюватися. Так він ловить свою здобич, відбирає у неї хороші й лагідні сни, а натомість обдаровує лихими, страшними снами. Якби не Метелик, то він і тебе би впіймав, та відібрав би твої хороші та легкі сни. А тобі би дав погані та потворні.
- Дякую тобі Метелику, мені дуже соромно, бо ти мене врятував, а я хотів полювати на тебе. Обіцяю, що не буду більше цього робити.
- Я вірю торбі Рудику, - обізвався Метелик, і спурхнувши з троянди, підлетів посміхаючись зовсім близько до котика. – Головне, щоб ти пам’ятав, що нас метеликів не можна ловити, бо ми маємо дуже крихкі крильця. Піймавши один раз, ти можеш навіть не бажаючи того, дуже скривдити нас, пошкодити їх, і ми не зможемо більше літати.
- Іди Рудику, я налила тобі молочка, попий, - запропонувала добра бабуся, а котик потягнувся до мисочки з молоком і… прокинувся.
- Ой, то це все мені лише наснилося? – здивовано промовив сам до себе. – Ні бабусі, ні барвистого Метелика…
- За хатою метелики, - гавкнув сусідський собака Рекс, що пробігав повз Рудиків двір.
- Тоді мерщій за хату, скомандував собі котик, і прожогом у садок.
А там справді було багато метеликів, всі вони літали-пурхали витанцьовуючи над квітами. Рудик зачаровано спостерігав за ними. Раптом побачив, що зовсім поруч сів на головатого чорнобривця красивий, барвистий Метелик, точнісінько такий, як був у сні.
- Привіт Метелику, гайда гратися.
Метелик ніби зрозумів Рудика, підхопився з квітки і полетів садочком, над травичкою, а котик побіг за ним, підстрибуючи. Проте добре пам’ятав, що ловити нового друга не можна, щоб не скривдити. За якийсь час котик стомився від гасання садом, сів під вишнею, а Метелик підлетів до Рудика і сів йому на вушко.
- Знаєш Метелику, я досить прудкий, а ти ще прудкіший. Тебе не наздогнати. Мені вже час до дому, бо щось я добряче зголоднів. Може завтра ще пограємось? – та Метелик нічого не відповів. Злетів вище вишеньки й полинув кудись, мабуть в садочок до бабусі Чарівниці. А Рудик, ще якийсь час дивився Метелику вслід, а тоді шмигнув у прочинені двері хатинки, бо знав, що там його вже чекає мисочка з улюбленим молочком.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522658
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.09.2014
автор: Ніжність - Віталія Савченко