Ми удвох, а навколо – планета німа
Тихий сум жовтим листям шепоче.
Поряд ми. Тільки ти наче зовсім сама
Невідривно лиш дивишся в очі.
Я ці очі десь бачив. Чи то уві сні,
Чи у зустрічі давній, забутій.
Та, здається, ти вже зустрічалась мені
На минулім життєвім розпутті.
Десь аж звідти ці дотики пальців твоїх
І твоє, - безсловесне моління…
Чи мені пригорнути до грудей своїх
Це – з розчахнутим серцем, - створіння,
А чи може, це тільки солодкий дурман,
Давні мрії про зоряні ночі?..
Ще ятрить свіжим болем минулий обман.
Болить серце… Та тільки, - ці очі!..
Як не вірити їм? В них – он, скільки тепла,
Скільки ніжності – море без краю!
Наче виріб із ніжного, тонкого скла,
Я в обійми тебе пригортаю.
Пригорнулась… завмерла… Немов пташеня.
Тільки серце сполохано б’ється…
Мабуть, саме отак найрідніша рідня
Нам від Бога у долю дається.
Ми ідемо разом по бруківці нічній,
В тиші вулиць відлунюють кроки.
І під куполом неба, в самій вишині,
Світить Місяць із вежі високої.
Проведу я тебе через весь лабіринт
Старих вулиць, до сплячого дому.
І тебе, як було у сувої століть,
Не віддам, не залишу нікому!
28 серпня 2014 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520965
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.09.2014
автор: dovgiy