Він жив на автобазі. Ремонтував машини, у вільний від роботи час пив пиво, коньяк, мартіні, текілу – словом, усе, що привозили йому водії. Сидів у старому автомобільному сидінні за гаражами, потягував із пляшки і читав книжки, які зберігалися в гаражах, як макулатура. Коли ж утомлювався, лежав у дірявому шезлонгу і рахував у небі птахів.
Ніхто не знав, звідки він тут узявся. Не знали, скільки йому років. Смагляве лице, гострий ніс, карі очі, які ховали сум і півстолітній життєвий досвід, чорне, як крило ворона, густе волосся. Справжній тобі степовий кочівник. З вигляду років поза сорок. Хоча подейкували, що йому ще й тридцяти немає. Ходив у затертому комбінезоні, від якого відходили запахи бензину й різноманітних мастил. Звався Толік. За пристрасть до алкоголю водії з приязню прозвали його Толік Алкоголік. Хоча він і сам не пам’ятав, як його звати.
Іноді, у вихідні чи після роботи, я заходив до Толіка на автобазу. Приносив йому останні новини з міста і щось поїсти. На моє запитання, звідки він сюди прийшов, Толік відповідав, витираючи руки об комбінезон:
– Хіба це має значення? Всі ми приходимо нізвідки і йдемо в нікуди.
Поряд із автобазою була лікарня. Там працювала молода медсестра. Звали її Анна. Побачивши Анну, Толік закохався по вуха. Він знав, коли вона приходить на роботу і коли йде додому. Стукіт її каблуків по холодному асфальті відлунював у нього в серці. Вона раптово вривалася в його сни, безжально розриваючи їх, не залишаючи ні крихти. Її солодкі парфуми вперемішку з ранковою прохолодою затуманювали мозок. Анна стала для Толіка ще одним алкогольним напоєм.
Одного разу Толік нарвав десь оберемок квітів і в комбінезоні попрямував до медсестри в кабінет.
– Анно, мені щось щипає в серці, глибоко-глибоко, – говорив він їй. – Дайте таблетку?..
– Чому вона ігнорує мене? – питав Толік. – Таке враження, ніби мене не існує. Від цього нестерпно болить десь отут, – він показав на нагрудну кишеньку комбінезона.
– Ну, братику, це ж зрозуміло: вона лікар, а де лікар, там і біль, – відповів я.
– Цей її Антон… – Толік замислено дивився вдалечінь. – Зустрічає після роботи, бере під ручку… Курва, фраєр! Антон, єдрьон батон! Та що він знає про любов? Бідна Аннет! Мужайся, жінко! Нелегко буде нам із тобою.
– Мрія про жінку зазвичай значно приємніша, ніж сама жінка, – підморгнув, намагаючись втішити Толіка.
– Аннет можна хотіти, лише почувши її солодкий голос, – не здавався Толік. – Ти цього не знаєш…
Того дня сонце зайшло за хмари й накрапав дощик. Толік сидів в автомобільному сидінні, пив пиво і щось шкрябав ручкою на клаптику паперу. Писав вірші для Аннет.
– Послухай: «всі теплостанції землі не дають того тепла, що ти даєш мені», – прочитав Толік.
– Не підходить, Толік. Толік, – казав я йому, – епоха соцреалізму давно канула в Лету. Зараз так ніхто не пише.
– Думаєш?
– Я знаю. Ти просто начитався своєї макулатури про любов. Хочеш я тобі нормальних книжок дістану?
– Що значить нормальних? — обурився Толік. — Любов – це нормально. Не маючи нічого, мати все.
Наступного разу, коли я зайшов до нього, дізнався, що він кинув писати.
– Толік, – питаю, – що з тобою? В тобі помер поет?
– У ньому не помер поет – він просто менше випивати став, – меланхолійно відповів Толік, хильнувши із пляшки.
Останнім часом його вдумливий погляд став каламутним.
– Чому так важко? – питав Толік. – Чому доводиться дотикатися голими нервами до холодного світу? Звідки ця втома?
Толік мріяв купити собі шикарний білий костюм, багато-багато квітів і забрати Аннет.
– Може тоді вона помітить моє існування…
– Мені снилося, що мене збила машина, – говорив Толік, поїдаючи скибку кавуна. – Це щось означає.
– Толік, спиться, той сниться.
– Ти не розумієш, щось має статися.
Наприкінці вересня Толіка не стало. Пішов. По-англійськи, не попрощавшись. Того дня весь день дощило, а надвечір прояснилося — сонячна кров багрянцем залила небо. Таке наше життя – невідомо, чи буде нагода повернутися.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520736
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.08.2014
автор: Ноїв Ковчег