А як було, ти мила, пам’ятаєш?
Як лив той дощ й співав пісень,
Що скоро поїзд, ти вже від'їжджаєш,
Мені лишивши лиш самотній день.
І не один, такий одноманітний,
Верстає він сумне моє життя,
Опалим листом поквітчаний,
Лишивсь я осторонь того чуття.
Нема тебе, тепер по моїх стежках,
В гаю, вже не щебече соловей
І жайвір не співає свою пісню,
Листів нема, пустує мій e - mail.
І так роки минулись, хто завадить,
Самотності мабуть нема кінця
І вже обридло wordу плакать,
Клянуть себе й не мовленні слова.
Уже і вік поважний підступає,
Якісь здобутки є, і є ім*я,
І на роботі Анатоліч називають,
Повага скрізь, лишень тебе нема.
А ще є щем й ком в горло підступає,
Як вчую десь я про твоє життя.
І ще як пару бачу, парком, що гуляє,
Так сумно враз, сльозиться каяття.
Ти пані - чоловік і донька,
Велике місто змило почуття,
Яке у юності на небо підіймає,
Дарує враз, всесилля відчуття.
Картав не раз і бив себе у груди,
Сто спроб робив когось любить,
Та потім довго, мов би від застуди,
Відходив й мріяв все оте забуть.
Заставка в ноутбуці – твоє фото,
Усміхнена, моя сумна мета,
Убив я нас, лишив собі лиш квоту,
У снах з тобой подружжя уявлять.
А ще тобі бажать людського щастя,
Хай тебе сильно любить чоловік,
Та все ж так хочеться хоч на хвилинку
Життя з тобою разом уявить.
Мабуть негарно, так ось люто плакать!
Цигарки закінчились – от біда.
Нажаль ти це ніколи не почуєш.
Люблю тебе! Твій несміливий Я!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519509
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.08.2014
автор: Андрій Булакевич