Розповіла мені колись бабуся
про яблуню, старезну-престару,
з покрученим і крючкуватим гіллям,
без листя, почорнілу і сумну.
Одним єдиним яблуком всміхалась,
поглянувши з висот, голодним дітям:
-"Ви все вже з'їли навіть листя", -
і заскрипіла по-старечому сердито.
Єдине яблуко гойдалось на маківці,
уже поморщене від першого морозу,
всміхалось дітлахам рум'яним боком,
манило їх і обіцяло насолоду.
І їм тоді на мить здалося,
що сам Господь дарунок дарить,
таке омріяне, збулося...
змарнілу душу райське манить.
Хлопчина по-старечому зігнувся,
очей не зводив з яблука на гілці.
Чи грудку кинуть? Потім озирнувся,
у вічі глянувши своїй сестричці.
Поміркував:"Полізти б вгору",-
та тільки силоньки нема.
До них підбіг хлопчина з двору,
чорнявий, мовби циганча.
Вони у нього запитали:
-Кого ви вчора на підводу клали?
-Сестрицю Галю, полетіла вже до раю,-
казала мама,- скінчились муки і життя.
Настусі звечора макухи крихту віддала,
мене голодного лиш обняла.
-То, може, я полізу за яблуком угору?
Ти геть знесилений від голоду і горя.
Лиш підсадіть, обняв руками гілку,
нерозуміючи зробив страшну помилку.
Усі гуртом вовтузились, кректали,
тонкими рученятами тримали,
слабенькі плечі підставляли,
таки вчепивсь... Вони знесилені упали.
Сердито яблуня торохнула гіллям
і заскрипіла по-старечому немило.
-Та як не сила, повертайсь.
А яблуко всміхалось, як на диво.
Хлопчина ліз із гілочки на гілку,
мовчав і силоньки беріг,
пронизуючи тільце невагоме,
несамовито вітер плакав, вив.
Зібравши сили всі докупи,
дитина підкоряла висоту.
-А як же ми його ділити будем?
Журились ті, що залишилися внизу.
Піднявся на найвищу гілку
і враз відчув, що він пливе,
обм'якле тіло, мов пір'їнка
летить-летить, ось-ось впаде.
Аж застогнала яблуня сердито,
почули скрип той, наче плач,
до ніг скотилось яблуко налите
рум'янцем, сонцем і життям.
Матуся йде одягнена в сорочку,
що халамидою наопашки висить.
Навколішки стає, гукає:"Синку!"
Куйовдить чуб... Як далі жить?
Без сліз заплакала, немає сили
і пригорнула до грудей свою дитину.
У церкві дзвони задзвонили,
пора й тобі вже в домовину.
Спасибі, Господи, що пожалів, без мук забравши,
бо вчора Галя марила, так настрадавшись,
і мов та яблуня старезна застогнала,
біля синочка вже знесилена упала.
Зоя Журавка.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514329
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.07.2014
автор: Зоя Журавка