Їм давно уже сорок з хвостиком.
Скроні вкрив голубий туман.
Несподівано і непросто так
Захопив, завертів ураган.
Відродилося те забутеє,
Що ворожка колись сплела.
Розгорілося, все заплутало,
Хоч навіки втікай із села.
Розійшлись вони там у юності,
Пригасили п”янку зорю.
Доста гордості, мало мудрості –
Не збороли гординю свою.
Той вогонь жеврів, слізьми зрошений.
Є вже сім”ї і повен дім.
А зустрінуться очі скошують,
Лиш в душі закалатає дзвін.
Їм ворожка та напророчила
Вічний щем і один вінок.
Тож плелось життя зовсім збочено,
А скрутилось в єдиний клубок.
Розгорілося ясним полум”ям
Те нескорене почуття.
Ще незнанеє, світле, зоряне
Увірвалося щастя в життя.
Не паплюжте їх, люди добрії,
Не гани дорога рідня.
Все віддали вам. Їм лиш обрії,
Щастя скибочка, без каяття.
Доживать віку їм у радості
І укритись одним вінком.
Бережись любов злої напасті,
Випадаєш ти небагатьом
1991
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513022
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 23.07.2014
автор: Юрій Прозрівший