Глава 1
Був літній вечір. Світло в барі було повністю приглушене, і розгледіти лиця було майже неможливо, хіба тоді, коли на них падало світло прожектора. В залі стояв запах спиртного, цигарок, травки. Від кожного разило своїм парфумом і, в результаті, усі запахи створювали якийсь дурманячий аромат. Очі хлопців бігали по тоненьких силуетах дівчат, які перед ними витанцьовували, ніби зазиваючи: «Візьми мене».
Не особливо люблю такі місця. Тут твориться надто багато розпусти, різних нечистих справ. Дівчата нічим не відрізняються від хлопців, присмоктуючись до пляшок з різними видами алкогольних напоїв, як до найріднішої речі в світі. Від таких видовищ мене просто нудить. Це ж гидотна. Як дівчата можуть себе так поводити? Де їхня гордість і честь? Зараз вони нічим не відрізняються від повій, які стоять на шосе.
Від огиди я відвертаю голову, шукаючи у залі, хоч когось більш-менш тверезого. Декілька разів повертівши головою туди-сюди, я зрозуміла, що тверезих тут немає. Я одна. Зараз 3 година ночі, але додому, видно, ніхто не збирається. Сама я теж не піду, бо сюди прийшла з двома братами, і покинути їх не можу, але дивитись на весь цей «бруд» немає сили, і тому я з усіх сил пробую продертись до виходу. Але задача виявилась не така проста, як здавалась спочатку.
Вже майже біля виходу я відчула на своєму зап’ясті чиюсь теплу руку, яка ледве зжимала. Повернувши голову на 90º, я була дуже шокована. Це був він, мій Чорний Принц(Тарас). Нахилившись до мого вуха, він прошепотів:
- Мені потрібна твоя допомога.
- Нічні послуги не надаю, - огризнувшись, відповіла я.
- Я тебе дуже прошу. (В його словах чулась просто молитва) – Мені погано. Паморочиться. Нудить. Я не можу стояти.
- Хіба в тому є моя вина, що ти зараз не стоїш на ногах? Йди-он, попроси когось з твоїх подружок-повій, тобі допомогти.
- Будь ласка, давай потім. Мені зараз потрібна допомога. Я сам не впораюсь. Я не дійду додому.
Він знову глянув своїм полум’яним поглядом, який просто виводить мене з рівноваги. Я навіть не знаю як реагувати на його слова. Цілих півроку я склеювала своє серце, як розбите скло. І все це через нього. Він не вміє кохати – лише розбиває серця. Я понад усе хочу бути поряд з ним, але більше не хочу страждати. Мені до смерті набридли ці ночі, коли я плачу і проклинаю кохання. Я більше ніколи з ним не помилюсь. Але глянувши зараз у його темні і водночас такі беззахисні очі, які мене просто зводять з розуму, я знову не змогла встояти. Взявши його під руку, я продиралась крізь натовп до виходу, і вже через секунду ми стояли на повітрі.
При місячному світлі мені вдавалось розгледіти лише деякі риси його ідеального обличчя. Навіть перебуваючи у такому стані, він залишався все таким же ж прекрасним.
Тільки я встигла відвести його за кут, як його стоншило на траву. Він лише встиг підняти на мене свої збіднілі очі, як його знудило вдруге. Цей процес «звільнення» тривав близько півгодини. В результаті, він був настільки виснажений, що ледве тримався на ногах. Потрібно було щось негайно придумати, доки він не знепритомнів. Довго не роздумуючи, я сперла його на своє плече і побрела додому.
- Ми куди? – Ледве чутно запитав Тарас.
- Йдемо до мене додому.
Я помітила його ледве лукаву усмішку і, недовго думаючи, додала: -Ні на що не розраховуй. Зрозумів? Я не одна з твоїх «нічних метеликів», так що забудь.
- Та я і не думав.
- Ага. Не думав він. Розказуй мені тут. Але нікому ні слова. Чуєш?
- Та чую, чую.
Його слова стали вже ледве чутним шепотом і він сильніше стиснув мою руку. Незважаючи на цю дивакувату ситуацію, я була страшенно щаслива.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511360
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.07.2014
автор: veselka