Офіцери Небесної сотні

Вона  заплітає  у  своє  волосся  терпіння
Двома  руками  /  однією  фалангою  часу,
У  неї  закінчились  сни,  залишилися  сновидіння,
Кожен,  хто  любить  двічі  –  помиляється  кожного  разу.

Можливо,  любов  навмисно  сіє  тугу  у  наші  душі,
І  кожне  майбутнє  кохання  вростає  у  серце  глибше,
Однак  немає  такого  моря,  яке  б  не  впиралося  в  сушу,
Як  немає  нічого  більш  голосного  за  тишу.

Тому  кожен,  хто  входить  у  воду,  знає,  що  берег  навпроти,
Кожен,  хто  носить  віру,  тримає  при  собі  флягу,
Білі  кити  викидаються  у  пусті  еховмісні  доки,
Білі  кити  теж  не  знаходять  шляху.

А  відтак,  найцінніше  в  тобі  –  це  пам’яті  темні  стигми,
Бо  все  інше  –  колосся  і  струни  –  чорноземи  твоєї  плоті,
Носи  біля  серця  наснагу,  терпіння,  пробачення  і  провину,
Як  носив  кожен  із  них  –  офіцерів  Небесної  сотні.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509885
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.07.2014
автор: Мирослав Гончарук_Хомин