Вона заплітає у своє волосся терпіння
Двома руками / однією фалангою часу,
У неї закінчились сни, залишилися сновидіння,
Кожен, хто любить двічі – помиляється кожного разу.
Можливо, любов навмисно сіє тугу у наші душі,
І кожне майбутнє кохання вростає у серце глибше,
Однак немає такого моря, яке б не впиралося в сушу,
Як немає нічого більш голосного за тишу.
Тому кожен, хто входить у воду, знає, що берег навпроти,
Кожен, хто носить віру, тримає при собі флягу,
Білі кити викидаються у пусті еховмісні доки,
Білі кити теж не знаходять шляху.
А відтак, найцінніше в тобі – це пам’яті темні стигми,
Бо все інше – колосся і струни – чорноземи твоєї плоті,
Носи біля серця наснагу, терпіння, пробачення і провину,
Як носив кожен із них – офіцерів Небесної сотні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509885
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.07.2014
автор: Мирослав Гончарук_Хомин