Казка
про зачаровану країну
Стара бабця злізла з печі,
Розпрямила худі плечі,
Взяла внуків на коліна
Та й повідала новину…
В райській, праведній країні,
Під найменням Україна,
Жив народ, як вітер вольний,
Ніким в світі непоборний.
Але хтось цей люд приспав
Й навіки зачарував.
І з тих пір народ дрімає
Й чарам цим кінця немає…
Так от, рулить тут царьок,
Для братків – дружбан-Вітьок.
Має владну вертикаль,
Тисне грізно на педаль…
Завинить якийсь невдаха,
Тут-як-тут: сокира – плаха.
І ніхто не рахував,
Скільки цар голів відтяв.
Хмільне чується царьку,
Як бува на повідку,
Хтось затягує країну
Під кремлівську гільйотину:
Мов не треба голова,
Нехай думає Москва.
Може й так, а може й ні,
Хто допетрає у сні?!
Хто утямить в дурмані
Під конем ми? На коні?
Всіх пильнують й на печі
Самозванці-русичі.
І ніхто не розбере,
Хто де сіє, де оре…
Лиш в царьків немає меж,
Де захочеш, там і жнеш.
Цар, як деспот, мав капризи:
Божествив московські ризи,
Носив хрест від їх руки
І лизав їх залюбки.
Міг хильнути чарку-другу,
Для потіхи мав подругу,
Книги сам собі писав,
Як хлебне, пісні співав.
Гребував немов потвору
Помаранчеві кольори.
Навіть фарби „Шахтаря“
Ладен копнути з двора.
Гидував усякі яйця,
Крутив дулі їм з трьох пальців.
Полюбляв все голубе,
Ним він тішив сам себе.
Навіть газова труба
Вся до цятки голуба.
Хоча з півночі гоморри
Мітять ляпнуть три кольори.
Почепив й на люд царьок
Голубенький поводок.
Хитрі любці і дружини
Убирались в трико синє.
Якось з півночі браток
Зве Вітька на килимок .
Забиває в Кремлі стрілку,
Щоб злизати з Неньки пінку.
Акурат була неділя,
Наш владар боров похмілля.
Плюхнув в крісло біля столу,
Ковтнув з глечика розсолу.Не напій, а божий дар,
Вмить вгамовує пожар.
Глитнув з глека ще разок,
З’їв солоний огірок…
Щоб прогнати зовсім скруту:
Випив чарку, як отруту,
Взяв до рота „Барбарис“,
Над парашою завис…
Чистить зуби нашвидку,
В роті, наче в курнику.
Клич від Господа почув,
Страусові туфлі взув,
Пострибав трохи пеньками,
Але все ж прийшов до тями.
Глядь в люстерко – гарний писок…
Підмахнув на орден список,
Підмахнув ще й на медалі,
А то „тушки“ замахали.
Потім швидко до клозету
Пурхнув на мотоциклеті.
В унітаз упала глиба -
Немов здохла в царстві риба…
Як закінчив все чин-чином,
Вмазав ще одну чарчину,
Клумаки схватив з дарами
Тай зібравсь до Москви-ями.
Як годиться взяв Азіра,
На всю голову візира,
Якраз той обжив палату
Й роздавав майно по блату.
Хай порадить щось на п’янці,
Як хитритимуть нанайці.
Мо толкове щось підкаже,
Як погано карта ляже.
Терся в свиті Підрахуй –
Мав девіз: монети куй…
Взяв з собою тлумача,
Файне галицьке дівча,
Щоб тлумачила там мати,
Які брат будуть казати,
Або стануть московіти
Говорити на івриті.
Прихватив з собою Мітю,
Наймудрішого в освіті.
Має грамоту ця тля
Від московського царя.
Хто на світі Міті круче
Їм розкаже про могучий?
Хто вправній на цілім світі
Сіє вічності в освіті?
А з Пальміри акурат
Взяв юристів напрокат,
Як перейме переляк,
Щоб не втрапити в просак.
Взяв дві жінки-харків’янки
Підривати чужі танки.
Як ці пані нападуть
То й ракети загризуть.
По-монаршому закону
Він потроїв охорону.
Мало-що ці москалі
Вчинять в клятому Кремлі.
Ще й не вилупивсь світанок,
А кагал зібравсь на ганок:
Так хотілось драній свиті
На дурняк пить оковиту.
На доріжку русофіли
На літовищі присіли
Й полетіли нашвидку
В забугорнім літаку,
Хоча кажуть непогані
Домороблені „Руслани“.
Але ж вони круті хлопці,
Їм зручній в чужій „коробці“.
Звисока це панство бачить,
Як Москва вогнями плаче -
Красно з царської руки
На Кремлі горять зірки.
Глупа ніч - не спить „орлата“,
Зачекалася на брата.
Люд по Красній сновигає,
За всім „Беркут“ наглядає.
Мавзолей, а в нім Володя,
Ось Кирило і Мефодій,
Йосип схований в стіні,
Закляк Жуков на коні.
У тутешнім Тартарстані
Всяк сатрап живе в пошані.
Навіть кінчені бродяги
Їм вигадують звитяги.
Вниз славетною Тверською
Ходаки ідуть юрбою,
У торбах сири, ковбаси –
Розкошують темні маси.
А впродовж всього Арбату
Ждуть дворяни хохла-брата,
Волять теж на стрілці бути,
Щоб й собі шматок вскубнути…
Позбиралася вся знать,
Через слово „в бога, в мать…“.
Тут, і геї, і гулящі
Роззявляють в небо пащі,
Ждуть, що манна упаде -
Кусень свій усяк блюде.
Миготять тут й демократи,
Царську руку полизати…
В шинках бісяться потвори,
„Митрофанушки-мажори“ –
Підростає владі зміна,
Курить зілля, дудлить вина…
У нас точно такі ж самі,
Наче від одної мами…
Засвербіла у царька
Наче сталь міцна рука.
Колупнув мізинцем в усі
Й дав візиру по брехусі.
Немов довбню руку має…
На шасях літак стрибає.
Ледь не всрались, поки сіли
Й терористи не підбили.
Тут їх стільки Божа Мамо,
Як у нас лайна і страму.
У Москві їх розвелося,
Як у Пушкіна волосся.
Їх самі собі зростили
Войовничі кремлефіли.
На літовищі в карети
Садять всіх по етикету.
Від сирен дзвенить земля,
Везуть кодло до Кремля,
Де сам цар царька стрічають
І по звичці за щось лають.
Наш царьок заклякнув струнко,
Цокотять коліна лунко.
Зразу ж після батькування
Пішли братські обнімання.
Царька плещуть по плечі
Всі татарські русичі.
Йдуть в монархові палати,
Для годиться випивати,
Де задовго до світанку
Постелили самобранку.
Чого тільки тут нема,
Аж дурманиться кучма:
Плов наварений на м’ясі,
Балики на ананасі,
Огірки лежать солоні -
На кавказькому лимоні,
Он засолена конина,
Кумис-пойло, сало з Чіни,
Щі, що ще торік прокисли,
Тухлим запахом повисли,
Пробивають нежить, трясця,
В думи лізе швидка Настя.
Є тут всеньке, чин-по-чину
І все плодить скатертина.
Нехай заздрять малороси,
Як живуть кремлівські боси.
Що не тільки лапті шити
Вміють браття московіти.
Брага піниться рікою
До глибокого запою…
Як надерлися від пуза,
Заспівала Тая-муза,
Репетує Басков з ранку
Про розплакану шарманку.
Довго слухали Пилипа..,
А як скисли хмільні ріпи,
Помах царської руки -
Старший брат надів клики,
Всівсь на трон й почав з далека:
Мов дістала в Москві спека,
Як до пекла царство впало…
Для годиться хвалить сало…
Як очата спохмурніли,
Зовсім мозки захворіли -
Став картати вояків,
Які били москалів,
Гудить нашого Бандеру,
Як колись при СССРі.
Мов шаблюкою рубає,
Як гетьманів споминає.
Хвалить сталінські порядки,
Шле хохлів до боски-матки.
І сміється, що літ триста
Ми обідрані нудисти,
Притатурились старцями,
Приповзаєм за рублями.
Кремль, за те що нас дахує,
Борг по повній підрахує.
Як замовкнув, встав на ноги,
Хватонув бика за роги,
Гне в один то в інший бік,
Щоб хохол бува не втік,
Матюком скривляє писок,
Прокричав борговий список.
Де й за що висить боржок,
Розтлумачив цей божок.
Набундючивсь, як індик,
Лячно бігає кадик.
„На своїм“, - кричить, - „горбу
Протягнув я вам трубу“.
Потім з гордістю сказав:
„Я в вас сховища копав…“.
Ще гучніше знов волає,
Як по братські віднімає.
В курнику літало пір’я…
Добре хоч до Межигір’я
Віднімання не дійшло
І на цей раз пронесло.
Як закінчив рахувати,
Став по братські шкіру драти…
З п’яну бовкнув наш візир:
„Мі розшірім рускій мір…“.
Обірвав владика з Раші:
„У вас й так давно все наше,
Ви нам стільки вже повинні -
Стали наші ваші гривні.
Накладу на вас данину
І поставлю на коліна.
Накладем на вас ясир... “.
Візир бекнув: «міру мір».
За вікном горланить рать,
Орди з піками стоять.
„У похід веди Путіє,
Будем брати місто Києв!
Ми розграбим його хане,
Кажуть там заможні клани…“.
Прошептав володар: „Рано,
Хай залижуть старі рани,
А як втратять пильність й тяму
Візьму голими руками“.
Щоб уникнути біди,
Наш, як в рот набрав води.
Ні гу-гу, сопе в дві діри,
Щоб заткнувсь, огрів візира
Та базар на стрілці слухав…
Налилося кров’ю вухо.
„Для добробуту народу
Ми підпишемо угоду.
Вмієм вікна ми рубати,
До Європи підглядати,
Здамо їх вам напрокат,
Хай затямить хохол-брат,
Що ми добрі і не рижі,
В Кремлі ліпше ніж в Парижі…
А які у нас дівиці...!“.
Царьок гуль – нема цариці.
Та невже якісь горили
Її на кіл посадили…?
Чи в монашки до Кирила
Під Котовського побрили..?
Поки ляси перетерли,
Гості з ляку ледь не вмерли.
Як закінчили „базар“,
Подобрів північний цар.
Як хильнули на коня,
Люд надерся, як свиня.
У хмелю сидить візир,
Муть верзе наперекір.
Здохло щось в той день в Кремлі
Не вручили соболі.
Все було не так, як завше,
Позлидніла дика Раша…
До обіду, слава Богу,
Вже й зібралися в дорогу.
Відвезли усіх швиденько
Й копнули під зад до Неньки.
Піднялися в небо синє -
Тишина, як в домовині,
Всі сиділи і мовчали,
Наче в рот лайна набрали.
А українські дівчата
Носять їсти, випивати…
По-монаршому канону
Долетіли до кордону.
У віконця кодло бачить,
Як народ внизу батрачить.
Ще не вмерла Україна:
Он нахилена хатина,
Заховалася в садок..,
Якийсь дід несе мішок.
Чудеса - жива корова,
На горбу несе хтось дрова,
Он обідране ягня,
Шкапа в образі коня,
Гола курка, козеня,
В кучі миршава свиня…
На Донбасі ж їдять сало,
От нахаби, все їм мало!
Гляньте, тут всього багато…
То й не треба тут зарплата.
Ось біжить на Дон Донець,
До мордвинів..? Хай їм грець…
Як мурашки шахтарі,
Всюди копанки в дворі…
Он димляться терикони,
А між ними сплять вагони…
В тім раю живе магнат,
Знаний в краї меценат,
Має тут авторитет -
Найзалізніший Ахмет.
Ось єнаківські пенати,
Де вродила царя мати,
Тут колись він пив-гуляв,
А ж поки царем не став.
Як згадає „Сонцедар“,
Облизнеться смачно цар…
Тільки ніде правди діти
Тут зростали, щоб сидіти…
Простяглись степи донецькі,
Де живе народ совєцькі,
Тут усе як в СССРі,
А хто проти, той Бандера…
Серпи, молоти – хрести…
Ти їх Господи прости…
Така видно у них доля,
Кріпакам до пічки воля…
Як над ріками летіли,
Пишні замки височіли,
В них за мурами гуляли
Круглопикі феодали.
Тепер їхні кріпаки
Вже не ходять до ріки…
Лиш батрачать на полях
Або моляться в церквах,
Відпускає піп гріхи,
Палко христяться лохи.
Пролітають над трубою,
Що розбрат несе з Москвою.
„Я труби їм не віддам,
Залишу її синам!“ -
Сказав цар, як відрубав
І в думках усіх послав.
Харків, а у нім темниця,
За вікном сидить дівиця,
Найчарівніша краса -
Намальована коса.
Тут князюють Гепа й Допа,
Через Кремль йдуть до Європи,
Заважає клята Юля,
Як більмо на оці муля.
Каже Гепа: „По уму
Цар сховав її в тюрму,
Хай посидить у темниці,
Щоб не рипалась в цариці,
Але кажуть: бога мать,
Юлю треба випускать,
Бо ЄС не дасть й копійки,
Щоб заткнути в казні дірки“.
Пролітають Яр Холодний,
Злиться цар, як вовк голодний,
Репетує: „Яр зрівняти,
Винуватих покарати…“.
Цар чеснув ще раз чуприну,
Підрахую хряснув в диню…
Сидить кодло і не дише,
Скаже цар – контора пише…
Ось і київська земля,
Зріє в полі конопля…
А за нею квітнуть маки,
Де колись буяли злаки…
При совєтах тут артілі
Зернові кругом ростили,
А тепер якісь картелі
Сіють зілля, щоб „балдєлі…“
І нема стиду ні страму,
Накачають „дур`ю“ й маму.
А що влада? Теж кайфує,
І не бачить, і не чує…
Рявкнув грізно з гаряча:
„Знесу голову з плеча,
Хто наважився „в натурі“,
Висівати стільки дурі?
Конче Заспівські палати,
Те ж будують за зарплату?
Звідки в них захмарні статки?
Чом не платяться податки?
Що це все за хабарі?
Безлад у моїм дворі…
Рекетирів скрізь заслати
Й все до нитки відібрати
Та віддать мені в бюджет,
Перевірю, ось вам хрест…“
Від цих слів царьок злякався.
Де крамоли він набрався?
Може цар думки глибові
Підхопив у Ряднибока..?
Як згадає про Клочка,
Від Клочка свербець очка…
Не товче той воду в ступі,
Може й хвицнути під дупу
Цар упрів і завертівся
Та в думках перехрестився…
Рукавом тернув по писку
І підвів велику риску:
„Треба Колі вправить мізки,
Або всучити валізки.
Нехай їде звідки взявся
Й під ногами не тинявся…“.
Вдає кодло, що куняє,
Від турбот відпочиває.
Так летять панки у висі -
Держиморди-крівосісі…
Ось Бездаричі, стодоли,
Розлітались злючі бджоли,
Пікетують грізно квіти,
Як німецькі „месершміти“.
Під вдих жахнув Колю цар.
Охопив візира жар…
А он кузня, мов в брилі,
Кують шаблі ковалі,
Точать коси, гострять вила,
„Влада зовсім надоїла“,-
Вихвалялася громада:
„Підем в шию гнати Раду…“.
Цар зло плюнув на підлогу,
Зашвирнув на ногу ногу:
„Віктор перший – третій цар
Тут роздмухує пожар…“, -
Щось белькочуть харків’янки,
Щоб до дуп підняти планки.
„А я що виходить другий?“
В гніві цар трясе подругу.
Лячно голову почухав,
Дав візиру знову в вухо,
Потім ляпнув по загривку
За компанією й Мітьку,
Харків’янкам дав по носі,
Щоб не лізли в царське просо….
Заспокоївся й заснув,
А проснувся – все забув.
Цар підняв із крісла жорна
І поплентавсь до уборни.
Грізно гримнула гармата,
Полетіли щі до брата.
Нехай чують москалі,
Як стріляють королі.
Над квітучими полями
Цілий травень пахло щами…
Повернувсь, усівся в крісло,
Кендюх заново затисло…
Над Печерськом пролетіли,
Де чиновники потіли,
Штани рвали на стільцях,
Забивали в справи цвях.
Наш владар чорніше хмари…
Скрізь потопи і пожари,
Та по всій його державі
Вітряки мелють гаркаві,
Днями ллється із совка
Одна му́ка - не мука́.
Щоб ці мельники прокляті
Жили тільки на зарплату!
Одні люди, різні віри –
Розділяють бузувіри…
Ось уже і злітне поле,
Царьок знову огрів Колю,
Пудрахую з висока
Цар підвісив баняка.
Розчесався геть кулак,
Цар впіймав звичайний смак.
А літак все нижче й нижче…
Шасі стрельнули під днищем…
Наступало надвечір’я…
Цар поїхав в Межигір’я,
Де до ранку все забуде…
Як забуде – далі буде…
Бабця змовкла й додала:
„Я там дітки не була,
Меду з ними не пила.
Між людей все це почула,
Вибачте, як щось забула,
Пропустила щось важливе“.
Й додала: „живіть щасливо.
Вірю в вас, як підростете,
Скрізь порядок наведете.
Уже пізно скоро ніч,
Ви мудруйте, я ж на піч.
Ну, а завтра дасть Бог днину,
Хтось розбудить Україну…“.
07 червня 2013 року
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508741
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.07.2014
автор: Микола Паламарчук