Її особисті депо

Вона  перчила  мені  піднебіння,
Доки  я  звикав  до  її  язика,
Вологого  і  теплого,
Який  віддавав  кавою,  потім
М’ятою  чи  іншими  синтетичними
Пахощами,
Зважаючи  від  смаку  її  жувальної
Гумки.
А  потім  нашіптувала  мені  своїми
Губами,  що  я  вловлював  її
Присмеркове  дихання,  а  після
Нього  слова,  які  заповнювали  цю
Порожнечу:
«Дивись,  говорила  вона,
Кожен  мій  чоловік  –  це  моє  особисте
Депо  на  літньо-зимовий  період,
Мені  з  ними  або  надто  тепло,
Або  надто  холодно,
Але  завжди  затишно,  бо  ці
Чоловіки  мої.
А  ти  –  це  лише  проміжна  станція,
Через  тебе  проходять  чергою
Жіночі  голосні  ваговози,
А  ти  мовчиш,  бо  серце
Твоє  м’яке,  напевно,  уже  переспіле,
Бо  в  грудях  у  тебе  ніжність,
Бо  в  пальцях  у  тебе  втіха.
І  ти,  ніби,  нормальний  чувак,
Але  добрий  надміру.
Через  те  з  тобою  хочеться  бути,
Причому  бути  назавжди.
І  цим  ти  мене  лякаєш».
Вона  забирала  свої  обручки,
І  розкидані  пасма  волосся,
Маленькі  стікери  шоколаду,
Половину  гранату,
І  мою  юнацьку  незайманість,
Таку  ж  неправдиву,  як  її
Передчасну  вагітність.
Тільки  потім  вона  пересилала
Листівки  із  своїм  сином
І  теперішнім  чоловіком.
Перший  був  дуже  схожий
На  мене,
А  другий  –  ні.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508337
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.06.2014
автор: Мирослав Гончарук_Хомин