Хмари падають з неба й туляться до вікна.
Квітка розказує сонцю, мовляв одна,
Сама-самісінька в зеленім морі мегаполісу.
А їй би в гори, або хоч до лісу...
І сонце ніжить, і сонце гріє, але безсиле.
Квітка плачеться і до вітру: "У тебе крила,
Мене ж асфальт забира під землю.
Я поміж буйства фарб світлофорів така мізерна..."
І вітер дує, і вітер віє, але що вдіє?
Пелюстка в пелюстці, корінь в надії...
Квітка кричить тепер і людині:
"Врятуй мене ти, глянь - земна рабиня!"
Людина гляне, людина всміхнеться.
І думає квітка: розчулила серце.
Але, по правді, лишилась свого...
Людина квітку з землі.
Квітку у воду.
Але ж природа...
Але ж просилася квітка у гори,
Або хоч до лісу...
Вирване серце в воді криштально чисте.
Серце, що билось в землі, ненавидить місто...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505989
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.06.2014
автор: Sandra CurlyWurly