І від любові, знаю, відмовляються,
Плекають у колисці забуття,
Чого у світі тільки не трапляється,
І це вмирає вічне почуття.
І затихає, сильно обпікаючи,
Руйнуючи усе, що навкруги,
Сльозами чи дощем униз стікаючи,
Доводячи, що люди - не боги.
І гордість на коліна з криком падає,
І серце так тікає... Та куди?
Той, хто пішов ніколи вже не згадує,
У цьому фальш чужого «назавжди».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505609
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.06.2014
автор: Невідомська Вікторія