Свекруха бережно тримала
Благословення пару образів.
Схилилась на хвилинку у мовчанні,
Вагання тупцювались в ній сумні.
Чи правильно вона сьогодні зробить?
Чи не осудять родичі її?
А син? Чи син їй це пробачить?
Бо він десь залишився на війні.
Як краялося серце материнське?
А поруч в'яло молоде життя.
Вона ж не винна, жити хоче
І на руках мале дитя.
А в голові думки роєм роїлись.
Вона вже й сльози не втира.
Прошу в вас дозволу на шлюб, як в рідних.
Та ви ж і є моя рідня.
Я вам вручаю свою долю
І долю вашого внучка.
Благословіть, матусю. Якщо проти,
Пробачте, буду вже сама.
Матусенько, без вашого благословення
Ніколи б щастя повним не було.
Мене колись впустили в своє серце,
Ділили хліб і щастя, і тепло.
Хлоп'я тулилося до сили молодої,
До чоловічого надійного плеча.
А оченята! Боже, Боже!
Такі ж, як в батька. Їх засипала земля...
Свекруха, вже не стримуючи сльози,
Благословила. Лиш не треба самоти.
І їй на мить, лише на мить, здалося,
Що разом з нею плачуть образи.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505035
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 13.06.2014
автор: Зоя Журавка