Сіючи озимину – сієш для неї сніг,
Дивлячись, як в лоні її проростає твоє маля,
Господь тебе, мабуть, для того двадцять три роки й беріг,
Щоб подивитись на тебе здаля.
Будеш ростити в собі пагоном теплу журбу,
Стеблом до стебла – сув’язь гіркий оцет,
І кожного разу, коли за спиною у тебе стоятиме
Брут,
Ти перед смертю побачиш його лице.
Усі, кого відчуватимеш подихом у плече,
Кожна жінка, яка лежатиме поруч твоїх
Ребер,
Носить пам’ять по тобі,
Шпилясту немов мечеть,
І та пам’ять постійно її
Пече.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504812
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.06.2014
автор: Мирослав Гончарук_Хомин