Сіючи озимину – сієш для неї сніг

Сіючи  озимину  –  сієш  для  неї  сніг,
Дивлячись,  як  в  лоні  її  проростає  твоє  маля,
Господь  тебе,  мабуть,  для  того  двадцять  три  роки  й  беріг,
Щоб  подивитись  на  тебе  здаля.

Будеш  ростити  в  собі  пагоном  теплу  журбу,
Стеблом  до  стебла  –  сув’язь  гіркий  оцет,
І  кожного  разу,  коли  за  спиною  у  тебе  стоятиме
Брут,
Ти  перед  смертю  побачиш  його  лице.

Усі,  кого  відчуватимеш  подихом  у  плече,
Кожна  жінка,  яка  лежатиме  поруч  твоїх
Ребер,
Носить  пам’ять  по  тобі,
Шпилясту  немов  мечеть,
І  та  пам’ять  постійно  її  
Пече.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504812
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.06.2014
автор: Мирослав Гончарук_Хомин