Їй відчайдушно хочеться жити,
І щоб частіше сміялася мама,
Може комусь під силу зцілити
Те, що природа так хижо зламала?
Їй би ще гратись, пізно лягати,
Їсти цукерки й боятись пігулок,
Боже, ніколи й не осягати,
Що ця лікарня - останній притулок.
Може, вже завтра треба прощатись
Чи відчувати нові види болю,
Їй ще зарано знову втішатись
Тим, що на день поборола злу долю.
В неї не буде друзів і школи,
Навіть всі іграшки тут не цікаві,
Їй не пізнать вже більше ніколи,
Що літні трави живі і ласкаві...
Просто дитя. Маленька людина,
Світ закриває їй стомленні очі,
Чи нічия чи ж наша провина?
Бо вона «Мама…» уже не шепоче.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504556
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.06.2014
автор: Невідомська Вікторія