Вона не пам'ятає тата зовсім,
Вона й не може зараз пам'ятать,
Бо він пішов, як йшла плакуча осінь,
За її долю й щастя воювать.
Це знов війна постукала у двері,
Криваву душа показав в пітьмі,
Вона проймала жахом до артерій,
І поверталась наяву, не в сні.
І він рушав, сказавши: «Як залишусь?
Чекайте і моліться. Повернусь.
Там бій гримить. Я вам іще напишу,
І через сотні миль дочці всміхнусь...»
І ця весна до болю не казкова
У шлях далекий проводжа солдат,
І їм та варта - довга, сутінкова,
А в руки вже не новий автомат.
Це Україну рвуть, її калічать,
Те серце ніжне спалюють в вогні!
Десь вдома дітки перші цифри лічать,
А тут батьки рахують битви дні.
Він серед тих сміливців, добровольців,
В окопі спить, і бачить неньку в снах,
А завтра знов стріляти в незнайомців,
В блудних синів, що душу на торгах
Як золото продали, як оправу,
Самі за що воюють: «Розкажіть!
Хто на війні іде за добру справу?
Хоча б ви Бога більше не смішіть».
Тут всі програють, тут поляже тато,
Серед синів чиїхось і братів,
Дочка не зможе навіть пам'ятати,
Як він із нею в школу йти хотів.
Як мав усю дорогу зберігати,
І все життя опорою стоять,
Лиш кольорове фото... Плаче мати,
Як про війну дитині пояснять?
Як донці руки сильні знов згадати,
І уявити: «Тато - ангел мій»,
Вона не може зараз пам'ятати,
Що він за неї йшов в кривавий бій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502889
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.06.2014
автор: Невідомська Вікторія