На горі запалало багаття,
В темноті закричала сова.
У похід лаштувалися браття,
Чатувала сторожа нічна.
Їм стелилась неблизька дорога
До Дніпра пробивався загін.
Розтеклась по усюдах тривога.
Піднімалась Вкраїна з колін.
Ручаями стікались ватаги
В Богданову бурхливу ріку.
Під гетьманські малинові стяги,
На священну народну війну.
За свободу, омріяну з предків,
За надію, що ворог не звів,
За щасливе майбутнє нащадків,
За Вкраїну, за віру дідів!
Розгорілась всегнівная ватра,
Забурлив всенародний казан.
Ляша напасть чванлива й пихата
Утікала за Віслу і Сян.
Розлилась та ріка широченно.
Змила зло і наругу тяжку.
За чотири сторіччя стражденних
Вперше волі вкраїнець ковтнув.
А п”янка ж вона, наче найкраще,
Найдорожче заморське вино.
А зрадлива, як дівка гуляща.
Та жаданна завжди все одно.
Тої волі напитися вволю
Не судилось нещасній землі.
Фарисейством, підступно, поволі
Закували в кайдани нові.
І погас той промінчик досвітній,
Не зродився у сонячний спів.
Знову три й половину століття
Україна в облозі хортів.
Та горів той вогонь невгамовний,
В душах спалював затхлість і тлін.
Україну, рабиню безправну
Знов на ноги підняв із колін.
І тепер, Україно, довічно
Стережись тих троянських щедрот.
Розправляй свої крила величні
І в політ – до орлиних висот!
1991
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501241
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 25.05.2014
автор: Юрій Прозрівший