Як я завидую вітрам,
Отим, що п’ють ранкові роси,
Вони рудим очеретам
Старанно чешуть сиві коси.
Я заздрю легкості та волі,
Яка від роду в них живе,
Вони шукають вічно в полі
Зрадливе щастя степове.
Вони бентежать серце й душу
Мені ще з давніх юних літ.
Колись все кину – з вітром рушу
Я у останній свій політ.
Полетимо у сині далі,
Туди, де світлий Божий храм,
Поділим радості й печалі
Ми з вітром – братом пополам.
І ти не плач, не плач, кохана,
На цій землі я був лиш гість.
Прилине вітер раз неждано
І все про мене розповість.
Від почуттів в ту мить заплачу,
І з неземних рвонуся брам,
І прилечу, тебе побачу,
Збагну, що вітром став вже й сам.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500008
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.05.2014
автор: Івашина В.І. 2