Насуплене небо погрожувало дощем. Якось геть посмутнішали китиці бузку, що ще кілька хвилин тому привітно кивали перехожим. А ще нещодавно було так сонячно й весняно-лагідно. Блакитне небо й кучеряві білі хмаринки дарували надію прекрасного вихідного дня.
Зірвався вітер, закрутив у шаленому танку пилюку й опалі пелюстки каштанового цвіту. В повітрі запахло терпкуватою свіжістю дощових крапель. Перехожі прискорили кроки, щоб дістатися надійного сховку. А я не боюся дощу, бо маю вірну подругу парасольку, під надійним захистом якої, зможу неквапом дійти до ближчої кав’ярні й там посмакувати запашною кавою. Але це буде потім, потім, а зараз йду собі й насолоджуюся передзвоном дощових крапель, що лопотять по свіжій зелені трави, по ніжних листочках дерев, по дахах і бруківці. Слухаю музику дощу. Раптом помічаю на лискучій лавиці, що притулилася до дерева акації самотній, кимсь поспіхом забутий букетик білосніжних конвалій.
- Тебе забули поспішаючи сховатись від негоди? – мовила я до тендітних дзвіночків. – Заберу тебе, тепер будеш мене тішити своїм неймовірним ароматом, - шепотіла пригортаючи до себе в’язочку вже тепер моїх конвалій.
На душі, не дивлячись на густий дощик, зробилось сонячно та затишно, пробігла посмішка вустами. Давно мені не дарували квітів. І ось сьогодні в такий незвичний спосіб несподіваний дарунок, маленька радість подарована дощем.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498282
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.05.2014
автор: Ніжність - Віталія Савченко