Старенька жінка посивіла?
З війни чекає свого сина.
Хтось скаже їй, що це даремно.
Давно лежить в землі? напевно.
Та в це не вірить тільки мати
І все життя буде чекати.
Бо серце матері не вірить.
Вона про диво дивне мріє.
Читає хроніку з газет,
Там знову про війну сюжет,
На передачу "Жди мене".
А може, все ж він десь живе?
Як може мати не чекати?
Дитя своє не пам'ятати?
Давно, давно вже посивіла.
Життя її вже пролетіло.
Та й досі мати пам'ятає,
І знов той лист страшний читає.
Кричала криком: "Де ж ти, сину?"
Бо серце чуло, не загинув!
Мине зима і прийде літо.
До кого голову схилити?
А в серці ще живе надія,
Хоча й життя вже пролетіло.
І щовесни й вспекотне літо,
Вона голубить диво-квіти.
Це мальви... Син їх так любив,
В садку під хатою садив.
Старенька з ними розмовляє.
"Як жити далі?" - запитає.
А потім, тихо заридає,
Крізь сльози Господа благає.
А мальва цвіт до неї ронить,
І тихо-тихо словом мовить:
"Ніколи син твій не помре,
Бо в серці він твоїм живе!"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496680
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.05.2014
автор: Зоя Журавка