Був монастир колись у нашім краї.
Його хрести носив охтирський герб.
Цей монастир здавався короваєм,
Покладеним на клечання із верб.
Він підіймався на горі високій
І круглій. Справді, як чудесний хліб
Із проскурами – банями. Бароко
Пишніло і на ликах флігелів.
Тепер лише картини дівні й згадки
Оберігають велич ту й красу,
Бо стіни, всі ікони, всі лампадки
Пощезли. Не злякав і божий суд
Отих, котрі взялись карати віру
І наразились на людський проклін.
Тож на горі, мов поголили шкіру.
Вціліли тільки башта й диво-дзвін.
Дзвін якось навіть страшно тут лишився.
Він вислизнув, утік від скидачів.
Шугнув з вершини в річку. Утопився.
Де саме, річка знає, та мовчить.
Не признається, хоч не раз шукали.
Та віриться, що все ж таки віддасть,
Бо воскресає монастир помалу,
Як після стужі порість молода.
Він знов, як фенікс-птиця з попелища,
Відродиться, щоб славити Творця –
Ніхто не здатен вирубати, знищить
Того, що вкорінилося в серцях.
Тут храми знову золотом засяють,
Немов і не було тяжких перерв.
І люди вгледять схожість з короваєм,
Покладеним на клечання із верб.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494800
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.04.2014
автор: Ніна Багата