Задивляюсь в лице природи.
А воно, як журлива пісня.
А воно беззахисно горде –
І провалююсь в час первісний –
В час, коли не такі дерева,
Як тепер, підпирали небо –
Між гігантів папоротевих
Надгінкі височіли.
Щебет
Стоголосий аж під зірками
Славив світ між зелених шатів.
Звір ходив – многолик так само,
Та природі хотілось мати,
Крім таких, ще й дитя розумне,
Щоб утіха була й опора,
Щоб ділити з ним сум і сімнів
І радіти. Й долати горе.
І знайшлося таке зернятко.
І здавалось – одне-єдине.
Аж дрімуче було спочатку,
Потім – схоже щось на людину.
Колихала його природа
Довго-довго. Й тепер колише,
Бо хоч виросло, та не годне
Для розсудку. Маля. Не більше.
Усміхається сиротинно.
Прикида – ще ростити скільки?
Чи не думає, що людина –
Її молодості – помилка?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494345
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.04.2014
автор: Ніна Багата