Над прірвою.

   НАД  ПРІРВОЮ...

 Над  прірвою  стояла,
 Відрікалась,
 З  життям  прощалась  у  весняний  день.
 Вона  вже  більше  Бога  не  боялась,
 ні  чорта  не  боялась,ні  людей.
 
 За  що  їй  це,
 Чому  так  доля  з  нею?
 Ще  чує,  
                     розуміє,    
                                       а  душа
 вже  наче  вихор  крутить  над  землею,
 З  очей  зліта  останняя  сльоза:
 
 -Сама,  сама,  
 сама  у  тому    винна,
 Лиш  тільки  я,  не  винен  він  ні  в  чім,
 Тепер  відповідати  я  повинна  ,
 Вже  більше  не  побачимося  з  ним.
 
 Нехай  живе,
 нехай  буде  щасливий,
 Нехай  кохає  іншу...не  мене,
 Чому?  Чому  не  я?  Чому  ,мій  милий?
 Ще  тільки  крок  і  все  ...усе  мине.
 
 Лечу...
 
           *      *      *
 Була  весна,  прекрасна,  
 ясна,  світла,
 сади  шуміли,лився  спів  птахів,
 А  у  садах  черемха  буйно  квітла,
 від  аромату  місяць  в  небі  млів.
 
 По  воду  йшла,
 не  йшла  ,а  мов  летіла,
 був  вечір  тихий,була  ясна  ніч,
 Біля  калини  я  його  зустріла,
 і  полилась  тихенька  наша  річ.
 
 За  руку  він    тримав    мене  
 тихенько,
 Торкнувся  ніжно  русої  коси,
 Тієї  ночі  так  чекала  ненька,
 а  ми  удвох  до  ранку,до  роси
 
 в  саду  вишневім.
 У  його  обіймах  було  так  тепло,
 Поруч  пасся  кінь,
 душа  стрілою  відлітала  в  небо,  
 коли  очей  його  стрічала  синь.
 
 А  завтра  знов  той  сад,
 і  та  криниця,
 І  та  верба,  і  очі  ті  самі,
 Мені  те  все  тепер  неначе  сниться.
 А  може  справді  снилося  мені?
 
 Та  ні,  не  сон  то  був,
 а  краще  б  снилось,
 Чому  розбив  він  серденько  моє?  
 чому  кохання  в  ньому  поселилось?
 -Чому  я  не  зненАвиджу  тебе?
 
 Чому
 перед  очами  твої  очі?
 Чом  на  устах  цілунок  перший  твій,
 горить  вонем,його  забути  хочу,
 А  в  серці  й  досі  щем,  болючий  щем.
 
 Весна  злетіла,
 наче  день  єдиний,
 Вже  літо  нас  в  покосах  зустріча,
 Тобою  лиш  жила,  тобою  милий...
 Дурне,  дурне  закохане  дівча!
 
 Ох,  як  же    вмів  ти  
 солодко  брехати,
 Шептав  ти  про  кохання  без  кінця,
 До  іншої  велів  сватів  заслати,
 А  я  ждала,  ждала  твоє  дитя,

 А  ти  й  не  знав.
 Та  й  нащо  тобі  знати?
 Нічого  не  змінити  вже  мені,
 ЇЇ  будеш  ти  ніжно  обіймати,  
 так  як  мене  в  садочку  на  весні.

 А  ми  з  дитям  ?  
 Що  буде  далі  з  нами?
 Хто  буду  я?  Гуляща,  без  пуття?
 А  може  було  слід  сказати  мамі?
 Матусю,  як  же  ж  вас  мені  шкодА!
 
 Я  знаю,  знаю,
 ви  б  мене  простили,
 Та  люди  не  простять  мене  і  вас.
 А  може  б  разом  ми  б  дитя  ростили?
 А  може  щастя  Бог  мені  ще  дасть?
 
 Думки,  думки,
 Що  діяти  не  знаю,
 Іду  в  поля,  і  очі  в  небеса,
 Я  чую,  як  в    селі  музики  грають,
 То  з  церкви  мій  коханий  поверта.
 
 Уже  не  мій...
 Та  як  його  забути,
 Коли    у  лоні  б"є  нове  життя?
 Втопитися,  напитися  отрути,
 у  прірву  впасти...  Матінко  моя!
 
 Ще  крок,ще  мить
 І  вже  мене  не  стане,
 Не  провождати  вже  мені  весну,
 Дитя  у  рай  а  я  у  пекло,  мамо,
 Не  поминайте  лихом...  я  лечу...
 
 
       *    *    *
     
 Лечу...  Матусю-ю-ю-ю,  
 не  журіться  мамо,
 Бо  не  вартую  ваших  сліз  гірких.
 Хіба  могла  я  залишатись  з  вами?
 Хіба  могла  у  дім  принести  гріх?
 
 Ні  не  могла,
 бо  вас  судили  б  люди,
 Матусю  мила,  ви  простіть  мене,
 Іще  багато  дивних  весен  буде,
 і  сум  за  мною  скоро  промине,
                   простіть  мене...
 

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491101
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.04.2014
автор: Наталя Хаммоуда