Не знаючи навіть, чи в тому існує потреба,
і звідки зчинився на хмарах той переполох,
так Зоряна ніч закохалась у Місячне небо,
не знаючи навіть, що їм не світити удвох.
А Місяць сміявся… і тихо собі щось олівчиком
виводив ті букви, складаючи їх у слова…
Вона ж насміхалась відверто… Лиш зоряні ліфчики
на місячні плеса зненацька кидала вона…
А Місяць сміявся… і все ще тим самим олівчиком
виводив ті букви, складаючи їх у рядки…
Збирав він розкидані нею всі зоряні ліфчики.
Вона ж їх відверто вкидала йому в чобітки.
І зорі з далеких галактик на хмарах зависли так…
І Місяць скептично дивився безплатний концерт…
Вона ж все прощала… Лиш інколи тільки налисники
із сіллю і з перцем крутила йому на десерт.
Як Зоряна ніч, то і Місяця ніби не треба…
А місяць засвітить – то зорям у тінь відійти.
Сміялася Ніч. Реготався той Місяць із неба.
Такі паралельні й такі неповторні світи.
У хаосі тому котилися зорі із неба…
У Місячнім сяйві розтанула Зоряна злість.
Хай Зоряна ніч вам розкаже про Місячне небо…
А Місяць чарівний про Ніч вам колись розповість…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490794
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 06.04.2014
автор: гостя