Якби я міг би тебе пробачити,
Напевно б, пробачив,
Що з того, що я ношу в собі
Пошту трьохрічної давності,
Що з того, що я палю будинки
І висіваю попіл у землю,
Що з того, що я набираюсь
Упевненості
Із роками, а не із мріями,
Що з того, що світ цей
Наповнений змінними,
Змінними і рядовими.
Де наша спільна на двох,
Єдина на двох,
Цілковита наша весна?
Я думав про те ж,
Перебираючи речі,
Що по тобі: шоколадні серця,
Рожеві стрічки,
Колись забуті застібки
І бинти.
Подзвони мені сьогодні,
І розкажи, як
Насправді тобі погано.
Але ні, краще не телефонуй,
Бо тепер навіть я
Не хочу картатих зізнань.
Усякий істинний сум - вміщається
В день,
Усякий істинний біль - не витримує
Самоти,
Усе, що я хочу сказати тобі:
"Прости".
Води далі свій автомобіль бруківкою
Міста,
Повертайся до тої самої себе,
Якою була до мене,
Ставай гіршою хоча б переді
Мною,
Смійся мені в обличчя,
Втирайся у мою пам'ять,
Одягай моє життя мов
Сорочку навиворіт.
Якби я міг би тебе пробачити,
Напевно б, пробачив.
А так ми кожен по-своєму
Залишилися сиротами.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489654
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.04.2014
автор: Мирослав Гончарук_Хомин