Про вічне не хотілося скрипіти,
Легким пером із крила янголяти.
Сміятись змушує життя, співати,
Лише того, для кого люди - діти.
Таки далеко людям до дитинства,
Ще далі, ніж до старості сухої.
Нахнюпить міну, посерйозніш тої,
З якою судяться злодюг безчинства.
Навіть, коли сміятись - радше плакать,
Всміхайтесь, не блаженно, але щиро.
Повірить треба - так життя сатиру,
Сприймати краще, що там і балакать.
Душа відкрита у дітей і в Бога!
Спішити б нам цю істину сприймати.
Та в кожного свій Бог, і діти, й мати,
У кожного своя в житті дорога...
зима 2001р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=48863
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 27.11.2007
автор: Микола Шевченко