Вони прийшли… І розламали скрипку.
Розкидали навколо по снігах.
Мелодія забулася так швидко.
Лише німим акордом дикий птах
літав над нею… А німий той смичок
отак собі дивився в небеса.
І від його шалених отих звичок
нічого не зосталось… Лиш краса
и його уяві малювала СКРИПКУ,
яку він так невимушено брав.
І так шалено, тонко так і швидко
її найтонших струн він діставав.
Як тонко грала скрипка та чарівна
в його міцних, напружених руках…
І вільна, ніби місячна царівна,
просила їй зіграти на зірках.
Мелодія ота на вищім рівні
зливалася із подихом весни.
І проспівати вже забули півні.
В шеренгу поставали бур”яни.
Там десь над плесом заніміли липки.
І місяць покотився аж за став,
коли той смичок в молодої скрипки
свою найвищу НОТУ діставав…
Вони прийшли… І розламали скрипку.
Розкидали так просто по снігах…
Нехай… беріть усе… усе до нитки…
І хай німим акордом хижий ПТАХ.
Допоки Смичок пам’ятає Скрипку,
то не замовкне МУЗИКА в Віках.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=486150
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 16.03.2014
автор: гостя